Сторінка
2

Економіко-правові основи державного регулювання управління охороною природного середовища України

Широкомасштабне споживання ресурсів та матеріалів веде до зростання кількості відходів. У середньому в промисловості тільки 1–1,5 % споживаних ресурсів входить у кінцевий корисний продукт. Решта – це відходи, що забруднюють природне середовище. Саме їх обсяг у світі оцінюється у 600 млн. тонн на рік. Усі сторонні речовини надходять до навколишнього середовища, яке може бути у вигляді газоподібних викидів, рідких стоків та твердих відходів. Однак поняття “антропогенне забруднення” необхідно розглядати більш широко – як усі види та форми порушень структури та функціонування природних об’єктів, що виникають у результаті діяльності людини.

Антропогенні забруднення можна згрупувати за видами:

– інгредієнтні (як сукупність речовин, які кількісно та якісно є чужими стосовно природних біоценозів);

– параметричні (призводять до змін якісних показників навколишнього середовища);

– біоценотичні (визначаються впливом на склад і структуру популяцій живих орга­нізмів);

– стаціально-деструктивні (викликають зміни ландшафтів і екологічних систем у процесі природокористування) [4].

Як бачимо, зазначені види антропогенних забруднень неадекватно оцінені в існуючій системі збору за забруднення навколишнього природного середовища, оскільки вона включає в себе тільки збори за викиди в атмосферу, скиди у водні об’єкти та розміщення відходів. Крім того, наявний цілий ряд категорій забруднювачів, що залишаються поза увагою, у тому числі й енергетичні (теплові викиди, шум, вібрація, ультразвук, електро­маг­нітні поля, світлові, інфрачервоні, ультрафіолетові, лазерні, іонізуючі випромінюван­ня (радіація) та ін.), які також необхідно залучити до оподаткування.

В управлінні забезпеченням чистотою навколишнього природного середовища винятково важлива роль належить державі. Це пояснюється тим, що чисте навколишнє середовище належить до колективних (чи суспільних) благ, оскільки внаслідок своїх характеристик не може привласнюватися приватними особами і бути об’єктом купівлі-продажу. Традиційно забезпечення громадян суспільними благами, у т. ч. чистим навко­лишнім середовищем, вважається класичним завданням держави. Тому законодавство України гарантує громадянам право на загальне використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матері­альних тощо) безплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України. У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам та організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, – на пільгових умовах.

Технічних проблем щодо скорочення (аж до припинення) забруднення навколишнього природного середовища фактично немає. Це проблема економічна, оскільки на сучасному етапі розвитку продуктивних сил жодне суспільство неспроможне, внаслідок високої вартості протизабруднюючих заходів, керуватися лише екологічними міркуваннями, інтенсивно реалізуючи жорстку політику скорочення (аж до припинення) забруднення навколишнього середовища. Екологічний ідеал – не мати викидів абсолютно – ще довго залишиться недосяжним. Тому внаслідок об’єктивних причин метою витрат на охорону природи необхідно визнати не повне запобігання забруднення навколишнього середо­вища, а обмеження його до рівня економічних можливостей країни, регіону чи населеного пункту. Очевидно, що нижня межа цього рівня не повинна перевищувати гранично допустимої концентрації (ГДК) забруднюючих речовин.

Програма ООН з охорони навколишнього середовища, яка була схвалена Сток­гольмською конференцією, передбачала затвердження спеціальної організації ЮНЕП для реалізації її основних положень. Проблемні екологічні ситуації, що потребують вирішення, знаходяться в полі зору спеціалізованих організацій: у Японії – це Дослідний інститут технології і економіки корпорації “Нора”, Інститут науки і техніки майбутнього, у ФРН – Організація з проблем майбутнього, у США – Комісія 2000 р., корпорація РЕНД і “Ресурси для майбутнього”, у Франції – “Наука і життя”, у Великобританії – корпорація ЕРА, а також такі могутні фінансові організації, як Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, Азіатський банк розвитку, які проголосили мандати інвестиційної політики. Висновки і рекомендації світових екологічних органі­зацій з питань несприятливих техногенних обставин знайшли своє відображення у роботі Конференції ООН з охорони навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), сформувавшись у підсумковому документі форуму “Agenda 21” (Порядок денний на ХХІ століття) та на самміті Землі “Ріо + 10” (Йоганнесбург 2002) [5, 6]. У результаті цього було узгоджено принципи дій держав-учасниць, а також дано рекомендації посилити і поглибити наукові розробки, поставити у центрі досліджень вивчення перш за все соціально-економічних факторів впливу на природне середовище виробничої діяльності країн. Принципи взаємодії економіки, екології і соціального розвитку покладено в основу Концепції всесвітнього стійкого розвитку.