Сторінка
2

Товарне виробництво, товар і гроші. Основні форми виробництва. Товарне виробництво та його характерні риси

По-друге, позитивне (знову ж таки з точки зору існування людства). Тут також пропонується кілька варіантів:

1) повернення до доіндустріальних способів виробництва. Цей варіант не вирішує проблему, а лише відтягує це вирішення в часі;

2) заміна біологічної основи існування людини. Цей варіант люблять розглядати письменники-фантасти з різним ступенем

наукоподібності, однак людство не має достатньо часу для його реального втілення (а також і особливого бажання);

3) «вмирання» людини в традиційному її розумінні як частини природи, що протистоїть цілому, шляхом корінної зміни способу реалізації людини самої себе.

Для реалізації третього варіанту (як найбільш прийнятного для людства і реального) необхідно повернутись до питання про сутність людського способу існування. Як зазначає Г.С.Батіщев, діяльність є здатність людини вести себе не у відповідності з організацією свого тіла, не як раба «специфіки» свого організму, а у відповідності з специфікою кожного окремого предмета; іншими словами - бути вірним не «собі», а світу предметів, такими, якими вони є в собі, і в цій вірності іманентній предметам їх власній логіці вперше бути дійсним чином самою собою. Людська діяльність має універсальний характер і включає в себе момент цілепокладання та момент цілевиконання. Ця особливість зумовлює той факт, що людина виступає, з одного боку, як універсально-всезагальна, субстанційна сила самої природи, і одночасно, з іншого боку, як не безпосередня природна сила. Людська діяльність виступає не лише формою прояву активності тварини, але й цілепокладанням і, відповідно, й цілевиконанням.

Проблема полягає в тому, що діяльність як універсальна всезагальна сила природи, як неперервний процес цілепокладання та цілевиконання, з моменту соціального розподілу діяльності як ціле притаманна лише людині як сукупності всіх людських відносин. Реально ж існуючий нині індивід виявляється одностороннім, «частковим», абстрактним індивідом, закріпленим в суспільстві за однією з функцій цілепокладання. Момент цілевиконання концентрується у виконавській праці, а момент цілепокладання - у сфері духовного виробництва, в управлінні яке протистоїть виконавській праці.

Соціальний розподіл людської діяльності, розділення самої людини як конкретного індивіда з необхідністю привели до розподілу суспільства, створення соціальної ієрархії. Відносини між людьми стали відносинами панування-підлягання. Як у кожному акті діяльності цілепокладання, поставлена мета, «керує» її реалізацією, так і в суспільстві та його частина, що «присвоїла» собі право постановки мети, присвоїла і право управління тією частиною, яка цю мету реалізує. Панування в суспільстві відносин «панування-підлягання» зумовило й ставлення до природи в цілому. В суспільній свідомості природі відводилось місце пасивного об'єкта застосування людських сил та здатностей.

Все це породжує суперечність між сутністю людської діяльності як єдиного процесу цілепокладання та цілевиконання ї її реальним суспільно розділеним існуванням, сутністю людини як конкретного індивіда і реальним існуванням односторонніх, «часткових», абстрактних індивідів, між сутністю суспільства як природної системи і його реального існування як системи, що протистоїть в своїх проявах природній цілісності. Врешті-решт ці проблеми зводяться до суперечності між існуванням суспільства як специфічної природної підсистеми та способом його відтворення та розвитку.

Дана суперечність виникла з певною необхідністю. Без неї людині не вдалось би вирватись з визначеного їй природою кола. Саме ця суперечність стала внутрішнім джерелом розвитку соціоприродної системи і самого суспільства. Однак цей спосіб існування суспільства є історично обмеженим і ці межі визначаються запасом міцності біосфери по відтворенню та підтримці своїх основних характеристик.

Розгляд суспільства відбувався «з середини» самого суспільства, але знаходячись в середині системи, неможливо оцінити як відносини в ній самій, так і з іншими системами. Людство з усіма плодами своєї діяльності знаходиться всередині єдиної планетарної системи, а через ЇЇ посередництво - і космосу, входячи в них на началах сумісності та взаємозв'язку. Однак складність адекватного розуміння та осмислення глобально-екологічної ситуації в її цілісності полягає в тому, що протягом тривалого часу, кілька тисячоліть, людство звикло вважати себе чимось, що зовсім не є в середині чогось більш значимого цілого.

Згідно з досить розповсюдженим нині уявленням, що набуло в масовій свідомості характеру переконання, людство ставить себе вище всієї позалюдської дійсності, тобто ставить себе над світом, над космосом, а по суті - в центрі Всесвіту. Ця антропоцентристська ідея, а також відповідні їй уявлення, що часто підсвідомо пронизують свідомість людей, заважають не лише адекватно зрозуміти, але й просто зафіксувати цілісність глобально-екологічної ситуації.

Усвідомлення нерозривної єдності людини та природи, визнання того факту, що суспільство є природною підсистемою, яка виникає внаслідок еволюції самої природи, є першим кроком до подолання відчуження людини від природи, позитивного вирішення проблеми глобальної екологічної кризи.

Злиття криз локальних природних підсистем Землі внаслідок втручання людини в природні процеси підтримки динамічної рівноваги біосфери, в єдину глобальну кризу є сигналом для усвідомлення історичної обмеженості існуючого способу освоєння людиною природного простору. Обмеженість же цього способу зумовлюється обмеженістю знань людини про оточуючий світ. У кожному даному акті освоєння природи попереднє знання про природний об'єкт завжди менш адекватне ніж після його здійснення, тому що в процесі практичного перетворення об'єкт проявляє свої нові, не враховувані раніше властивості. Знання про результат адекватніші, ніж знання про мету. Цим пояснюється неможливість врахування всіх наслідків втручання людини в природу і блокування, упередження їх негативних для людини проявів. Але чим більш точне знання про об'єкт, тим більшою є можливість запобігти негативним наслідкам.

Разом із збільшенням знань про способи освоєння людиною оточуючого світу відбувається і зростання знань про саме знання, про способи його отримання. Наростання кількісних даних дозволяє якісно змінити сам процес отримання знання. Якщо раніше обмежити недостатньо обґрунтоване втручання в природу можна було лише обмеживши масштаб цього втручання, локалізувавши його лабораторними дослідженнями, науковими експериментами, то зараз ці масштаби можна зменшити ще більше завдяки застосуванню математичних моделей. Можливість моделювання природних процесів, врахування результатів людського втручання в природні системи дозволяють зменшити розрив між цілями та результатами, оптимізувати саму людську діяльність в рамках допустимого природними законами.