Сторінка
3

Суспільне виробництво і його результати Суспільне виробництво. Матеріальне і нематеріальне виробництво

Після розколу світу в 1917 р. на дві соціальні системи в різних його частинах взаємовідносини між суспільством та природою розвивались дещо по-різному.

В західному суспільстві, після пережитих соціальних потрясінь, двох світових воєн, краху колоніальної системи, націоналізації в багатьох країнах третього світу природних багатств, що значно звузило для індустріальних країн Заходу обсяг безпосередньо доступного для експлуатації природного простору, пріоритети виробництва почали поступово змінюватись. Той факт, що в середині 60-х років для основної маси населення індустріально розвинутих країн питання про досягнення мінімального прожиткового рівня було вирішене, а також енергетична криза початку 70-х звернули увагу на проблему доступності і обмеженості природних ресурсів. Досягнення певних кількісних показників рівня життя для західного обивателя породжувало питання про «якість життя», до якої, внаслідок великого обсягу легкодоступної екологічної інформації, стали включати і питання якості оточуючого природного середовища.

Буржуазія в умовах досягнення виробництвом певних критичних рівнів експлуатації природи також почала пристосовуватись до нових умов. Під впливом зовнішніх умов починається широке впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництво переходить на випуск наукоємної продукції. Держава, реагуючи на загострення екологічної ситуації, і під тиском громадян почала розробляти природоохоронне законодавство, вводити систему економічних стимулів по введенню природозберігаючих технологій та штрафів за нищення оточуючого середовища, організувала систему спостереження та контролю за якістю природи і підготовки відповідних спеціалістів. Під впливом запитів споживачів у сільському господарстві почало зменшуватись застосування хімікалій, пестицидів та інших шкідливих для людини речовин. Розробка жорстких екологічних стандартів та зміна громадської думки перетворили охорону природи в потужну галузь західної індустрії, що приносить значні прибутки.

Питання охорони оточуючого природного середовища, що стосуються самої основи існування людини як біологічного організму, перетворились також і в об'єкт політичної боротьби. Жодна з політичних партій, що серйозно бореться за владу, не може дозволити собі ігнорувати проблему охорони природи. Виник також ряд партій та політичних рухів, які ставлять в центр своєї уваги питання охорони та збереження якості оточуючого природного середовища.

Розвиток екологічної кризи, набуття нею глобального характеру породили також масу концепцій, що розглядають необхідність перебудови суспільства і пристосування його до вимог сучасної екологічної ситуації. Спектр цих концепцій надзвичайно широкий - від «екомарксизму», «екосоціалізму» до теорій технотронного, постіндустріального та інших суспільств.

У той самий час нове суспільство, яке декларувало свою відданість ідеям марксизму (серед яких не останнє місце займало твердження про те, що «комунізм - це є завершений натуралізм»), практично з самого початку розв'язало відверту війну проти природи. Ідея про необхідність пізнання законів розвитку природи та узгодження діяльності суспільства у відповідності з ними була замінена лозунгом «Не чекати милостей від природи», який успішно втілювався в життя. Нав'язувана громадській думці теза про невичерпність природних багатств країни стала основою для їх відвертого грабунку. Скорочення обсягу інформації, доступної для рядових громадян, та її дозування, в тому числі і з екологічних проблем, а також її свідоме спотворення дозволяли основній масі населення перебувати в повній упевненості в тому, що екологічна криза можлива лише в умовах капіталізму.

Хоча в країні не лише декларувалась необхідність охорони природи, а й було проведено цілий ряд заходів по покращанню якості природного середовища, як, наприклад, створення лісозахисних смуг в степових районах, що призвело до ліквідації пилових бур та вітрової та водної ерозії, все ж це були лише окремі позитивні моменти на фоні неоголошеної війни проти природи. «Перемог» у цій війні було немало - це і висушене Аральське море, і різке скорочення площі лісів у Карпатах, засолення земель Середньої Азії і отруєння їх хімікаліями, промислові міста, в яких практично неможливо жити, десятки тисяч гектарів тундри, залитих нафтопродуктами, скорочення продуктивності внутрішніх морів і т. ін. Для командно-адміністративної системи після пограбування громадян в процесі націоналізації та колективізації природа стала головним резервом надексплуатації. Золото, вугілля, ліс, бавовна, залізна руда і метал, нафта і газ, що продавались на зовнішніх ринках, забезпечували режиму валюту для продовження існування.

Після початку перебудови, а особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, різко зріс інтерес громадськості до екологічної інформації, яка почала прориватись до широких мас. Стали публікуватися раніше закриті дані про стан оточуючого середовища. Проблеми атомної енергетики, висихання Аральського моря, перекидання води північних рік у Середню Азію, забруднення Байкалу, повітря промислових міст, продуктів харчування, питної води перестали бути предметом обговорення у вузьконаукових колах, ставши актуальними для широких мас населення. По країні прокотилась хвиля акцій протесту з вимогами закриття найбільш шкідливих в екологічному відношення підприємств. Почали з'являтися групи, що акцентували свою увагу і дії на проблемах збереження природного середовища. Поступово ставала очевидною неефективність самої системи в її відносинах з природою. Ряд екологічних груп, що оформились в партії «зелених», почали висувати вимоги заміни системи організації суспільства на більш доцільну з точки зору екологічної безпеки. Саме вимоги охорони природи стали першопоштовхом до формування реальної опозиції командно-адміністративній системі, яка врешті-решт привела до її краху.

Сьогодні в країнах пострадянського простору питання охорони оточуючого природного середовища відійшла дещо на другий план під тиском економічних, соціальних, національних, політичних та інших проблем. Природне середовище в черговий раз виявилось тим останнім резервом для експлуатації, який повинен компенсувати неефективність економіки, адже коли економіка не здатна виготовляти конкурентноздатну промислову продукцію, то на експорт іде сировина. Правда, немає лиха без добра - різке скорочення промислового виробництва призвело до зменшення забруднюючих природне середовище викидів підприємств. Таке скорочення викидів могло б радувати, якби воно було наслідком не скорочення промислового виробництва, а введення нових технологій, формування нових пріоритетів виробництва, як це відбувається в індустріально розвинутих країнах, які знаходяться в процесі побудови постіндустріальних суспільств. Однак якщо відновлення промислового потенціалу буде відбуватись за старими принципами, без врахування потреби оптимізації соціо-природних відносин, то екологічна криза в нових умовах лише загостриться.