Сторінка
2

Роль держави у становленні та розвитку ринкової економіки України

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому вели­кого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та об­меженого державного втручання. На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції.

Водночас перехід до консервативної моделі регулюван­ня не означає повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики при­ватизації, "не випускає з рук" важелів регулювання, про­довжує виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні, економічні, соціальні та екологічні.

У країнах із розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає руйнування конку­ренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб'єктів, так і загальновизнані потреби суспільства у підтримуванні регульованого кон­курентного порядку в країні. Державне регулювання по­трібне за таких обставин:

1. У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

2. За ринкової монополії, коли йдеться про неконкурентне ринкове витіснення, тобто продавці через дискри­мінацію цін або їх агресивне зниження намагаються ви­тіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панів­ного ринкового середовища.

3. Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у про­цесі виробництва або споживання товарів з'являються не­доліки у ціновій системі. Ціна втрачає властивість показника обмеженості, бо до уваги беруться лише ті вигоди та невигоди, що їх визначає економічний суб'єкт. Побічний (екстернальний) ефект може бути і негативним, і позитив­ним. У першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, а особиста вигода перевищує суспільну. Прикла­дом є шкода, заподіяна навколишньому середовищу: ви­рубування лісів, забруднення стічними водами морів, озер, річок. І навпаки, у разі позитивного побічного ефекту соці­альна вигода перевищує особисту.

Отже, державне ринково-організаційне регулювання є політикою, що визначає правові обмеження для підпри­ємств усіх сфер економіки, політикою, яка через застосу­вання державою спеціальних заходів впливає на поточні ринкові події. Серед державних заходів виокремлюють шість цінових обмежень: обмеження прибутку, витрат; установлення стандартів якості та кондиції; розширення публічних і тарифних зобов'язань; визначення виробни­чих обов'язків, обов'язків транспортування та постачан­ня транспортних підприємств. Параметри впливу держа­ви на ринкові події класифікуються за трьома групами: регулювання процесу входження в ринок; регулюван­ня ринкового ціноутворення; регулювання ринкових обсягів виробництва.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об'єктивна не­обхідність переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регу­лювання. Через це особливого значення набуває встанов­лення кола об'єктів державного впливу, оскільки саме об'єкт зумовлює адекватну йому економічну форму дер­жавного регулювання. Розвиток об'єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

Як відомо, структура економіки України формувалася понад 70 років у так званому єдиному народногосподар­ському комплексі колишнього СРСР; її оптимізацію здійснювали виходячи із загальносоюзних інтересів та у відриві від міжнародного поділу праці. І дотепер їй при­таманні низький рівень НТП, надмірна концентрація ма­теріального виробництва в окремих регіонах, марнотратне використання всіх видів ресурсів. Це призвело до неми­нучих негативних наслідків: занепаду продуктивних сил, виснаження та деградації природних ресурсів, погіршен­ня екологічної і демографічної ситуації та масового зубо­жіння населення.

Аналіз структури промисловості України показує, що її індустріальний комплекс спеціалізується на капітало-, при­родо- та енергомістких видах продукції. Наприклад, для виробництва продукції на 1000 дол. США Україна витра­чає у 8—10, а то і в 12 разів більше нафтопродуктів, ніж розвинені країни, і в 3—4 рази більше, ніж такі малорозвинені країни, як Чилі та Аргентина.

Недостатньо розвиненими в Україні виявилися галузі, від яких залежить НТП в економіці. Пріоритетний розви­ток важкої індустрії та ВПК, а також екстенсивне викори­стання природних багатств (нині в Україні розробляється понад 8 тисяч родовищ корисних копалин) призвели до їх виснаження. Дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність від інших країн, насамперед від Росії. Все це є підставою для такого висновку: виробничий по­тенціал держави не працює в повному обсязі на україн­ський народ. У цьому полягає основна причина значної невідповідності між наявним економічним потенціалом і фактичним рівнем життя населення. Виробничий по­тенціал України не дає необхідної віддачі, оскільки сфор­мований так, що чим більше він працює, тим більше по­требує імпортної продукції (енергоносіїв, комплектуючих тощо).

За таких умов назріла потреба здійснити рішучу струк­турну перебудову всього національного виробництва, транс­формувати його із фрагмента відсталої, державно-монопо­лістичної, несприйнятливої до НТП економічної системи колишнього СРСР на самодостатній, відкритий світовій ко­операції національний народногосподарський комплекс, який би динамічно розвивався. Отже, формування вироб­ничо-територіальних комплексів і промислових вузлів має стати основою економічної політики у сфері розвитку про­дуктивних сил. Базою для забезпечення реалізації стра­тегічних планів трансформації економіки може і має ста­ти високорозвинений науково-технічний потенціал, який Україна має вже сьогодні.