Сторінка
1

Державний внутрішній борг і його роль у розвитку грошового та фінансового ринку

До державного внутрішнього боргу звичайно зараховують боргові зобов'язання уряду, органів державної влади, муніципалітетів, а також боргові зобов'язання з безумовною державною гарантією. Такі зобов'язання приносять їх власникам певний, як правило фіксований, прибуток.

У розвинених країнах велика частина боргових зобов'язань держави (60-70 %) може вільно обертатися на відкритому ринку. Це так звана ринкова складова внутрішнього державного боргу. Таким чином, боргові

зобов'язання водночас із спроможністю приносити фіксований прибуток можуть також обертатися на вторинних ринках. Завдяки цьому такі зобов'язання держави набирають форми цінних паперів. Боргові зобов'язання держави, що обертаються на ринках, утворюють сукупність державних цінних паперів.

Існують і неринкові боргові інструменти, що емітуються державою для залучення коштів дрібних індивідуальних інвесторів (населення) і спеціальних фінансових установ. Кошти населення мобілізуються державою через систему заощаджень — у формі вкладів в ощадні установи, а також цінних паперів (ощадних сертифікатів, дохідних і депозитних ощадних бон тощо). Через емісію неринкових боргових зобов'язань у національному масштабі акумулюються дрібні заощадження, що утворюють найстабільніший і найбільший кредитний ресурс держави.

Ринкові боргові зобов'язання держави вільно продаються і купуються. За строками погашення ринкові інструменти (державні позики) поділяються на поточні, коротко-, середньо-, довгострокові та безстрокові. Для залучення коштів у межах одного року в більшості країн використовують казначейські векселі.

Структура державного боргу цінних паперів з різними властивостями і строками погашення утворюється в результаті поєднання інтересів держави-емітента та інвесторів — покупців цих паперів. Основна мета держави — забезпечити стабільне джерело фінансування державного бюджету в частині витрат, що перевищують податкові та неподаткові надходження, за умови зберігання сталості грошового обігу. Інтерес інвесторів полягає в надійному і ліквідному розміщенні капіталу, а також в одержанні гарантованого відсоткового прибутку. Звідси випливає, що зміна структури позик веде до зміни співвідношення інтересів держави і її кредиторів. А це, у свою чергу, збільшує або зменшує приплив коштів для потреб держави. Отже, з'являється можливість використовувати механізм державного боргу як важіль економічного регулювання.

Природно, що уряд в особі його фінансових органів (Міністерство фінансів) заінтересований у досягненні короткострокової фіскальної мети, тобто в поповненні державного бюджету. Цей фіскальний орієнтир в окремих випадках може провокувати державу (уряд) на форсування емісії боргових зобов'язань, що часто призводить до надмірного "розбухання" грошової маси (інфляції). Отже, потрібний стримуючий чинник — противага фіскальним прагненням уряду. Роль такої противаги в ринковій економіці відіграє Центральний банк, що коригує короткострокову мету уряду відповідно до довгострокової мети стабілізації цін,

плавного збільшення грошової маси. Таке коригування здійснюється за допомогою виконання Центральним банком функції агента уряду з розміщення боргових зобов'язань та обслуговування державного боргу. Обслуговування полягає в закупівлі та подальшому розміщенні короткострокових боргових зобов'язань — казначейських векселів. Тим самим Центральний банк є головним кредитором уряду в мобілізації ресурсів на виплату відсотків за довгостроковими позиками, компенсацію флотаційних витрат на випуск нових позик, на покриття тимчасових розривів між витратами і прибутками державного бюджету тощо. Постійна, тобто довгострокова, частина державної заборгованості регулюється урядом через погашення старих і випуск нових позик, конверсію позик тощо.

Державному регулюванню підлягають не тільки реальна дохідна база бюджету і частина податків та неподаткових надходжень, а й структура витрат, що фінансуються через емісію боргових зобов'язань. З огляду на це розрізняють активний і пасивний дефіцит державного бюджету. Активний дефіцит, і відповідно активна політика бюджетного дефіциту, передбачає використання коштів, що перебувають в обігу, понад наявні реальні джерела доходів у зв'язку з підвищенням граничних суспільно необхідних витрат. При цьому акумульовані в бюджеті позикові кошти спрямовуються насамперед у комерційну сферу з метою прискорення обороту капіталу, стимулювання розвитку підприємництва, підвищення темпів збільшення національного доходу. Найчастіше ці кошти набирають форми бюджетних (казначейських) позичок. Тим самим, використовуючи закон зростання вартості, уряд цілеспрямовано регулює соціально-економічний розвиток країни.

Пасивний бюджетний дефіцит формується під впливом інфляційних процесів у зв'язку з потребою підтримання стабільного функціонування соціальної сфери. Причому виникає чітка закономірність: що вищі темпи інфляції, то швидше збільшується державний борг, а грошова емісія стає основним джерелом покриття витрат бюджету. В умовах нестримної інфляції збільшення боргу стає, по суті, нерегульованим. Водночас слід ураховувати, що сучасні грошові системи грунтуються на нерозмінних кредитних грошах і, отже, як необхідний компонент містять елемент інфляції. Звідси випливає, що пасивний бюджетний дефіцит також є об'єктом регулювання в межах активної політики, яка передбачає залучення певної частини грошової маси, що перебуває в обігу, для фінансування інвестиційних і соціальних програм.

Практика регулювання бюджетного дефіциту в розвинених країнах виробила оптимальні структурні співвідношення між реальними доходами

і бюджетним дефіцитом, між активною і пасивною формами дефіциту. Так, пасивний бюджетний дефіцит рекомендується обмежувати п'ятьма відсотками. Загальний оптимальний розмір бюджетного дефіциту визначається особливостями національної економіки. Наприклад, наприкінці 80-х років бюджетний дефіцит у Франції становив 9,6 %, у США —11,6, у ФРН —14, в Японії — 15,6, у Бельгії — 25,1, в Італії — 25,2, у Греції — 31,2% [33].

Таким чином, змінюючи співвідношення між податковими та іншими реальними надходженнями до бюджету і розміром державного боргу, держава регулює ділову активність у країні.