Сторінка
20

Українська революція 1917-1918 рр.

В результаті, підсумовує Д.Дорошенко, закон про національ­но-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціона­льні відносини, в "дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей ."

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1918 p., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням". Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в "діяльності, спрямованій проти україн­ської державності", причому ця норма не поширювалась на Тих, хто до 1 серпня 1917 p. мешкав за межами У HP і тільки під час війни прожив три роки на території республіки як військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить стислі термі­ни подачі клопотань, пов'язаних з українським громадянством (від 3 до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на перебування в Україні іноземців і тих, хто відмовився від українсь­кого громадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців).

Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахі­вців-юристів. Професор Б.Кістяковський заявив таке: "Якщо цей закон вийде, то я, як українець-патріот, побоюсь, як би українська державність себе не скомпрометувала". Міністр судових справ У HP С.Шелухін визнав, що закон "складений поспіхом".

Незабаром з'явилися два альтернативні проекти нового закону про громадянство. Перший від імені єврейської фракції був внесе­ний 20 квітня й передбачав практично нинішній "нульовий" варі­ант — громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України або на день опублікування цього закону постійно жили на її тери­торії. Інший проект був підготовлений комісією міністерства судо­вих справ. Відповідно до нього під громадянством УНР розумілася "державноправова належність людини до Української держави, що утворює права і обов'язки громадянина". Стаття 4 визнавала гро­мадянами УНР "всіх російських підданих, що перебували осіло на Україні до 19 липня 1914 року". Особи ж, "які оселилися після 19 липня 1914 року і проживали на території УНР до оголошення цього закону, коли хто з них схоче стати громадянином Республіки, повинні протягом двох тижнів з дня одержання закону подати заяву місцевому комісару".

Слід упом'янути і закон про державну символіку. Він мав цікаву передісторію. У листопаді 1917 p. з ініціативи Генерального секретар­ства освіти під головуванням М.Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Як згадує М.Гру-шевський, ця нарада мала "чисто теоретичний характер" — йшлося про конкурс в цій справі. Серед варіантів гербів були традиційні. М.Грушевський звертає увагу на три основних символи: "гарно сти­лізований геральдичний знак неясного значення, щось вроді тризубця ще з часів Київської Русі", "пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII—XVIII вв.— лук або арбалет, самостріл", і, нарешті, "козак з мушкетом і шаблею" як герб козаць­кого війська. Однак тоді вони не "пройшли".

М.Грушевський вважав, що гербом України міг би стати "як символ творчої мирної праці золотий плуг на синім тлі". Навколо плуга голова Центральної Ради пропонував розмістити "знак старої Київської держави Володимира Великого", герби Галицько-Волинського князівства та Гетьманщини ("козак з мушкетом"). Внизу, під плугом, мали бути розміщені герби Києва і Львова, а вгорі — голуб з оливковою гілкою. "Взагалі, — писав М.Грушевський, — хотів би я в атрибутах нашого герба бачити якнайбільше підчеркнений культу­рний, творчий, об'єднавчий характер нашої нової республіки".

Проте більш злободенні проблеми відсунули геральдичні по­шуки на другий план, до того ж змінилася й позиція М.Грушевсь­кого, який, навпаки, вирішив повернутися в минуле. Отож, 12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила "Володимирів тризуб" держа­вним гербом УНР.

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. 12 листопада VII сесія Центральної Ради на своєму засіданні заслухала доповідь М.Грушевського про проект конституції Украї­ни. Згадує її й IV Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й закріпити в ній "свободу, порядок і добро­бут на тепер і на будучі часи".

Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її існування.

Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забар­влення. Вражає те, що у вирі політичних пристрастей народився такий нейтральний документ, де лише перша стаття "прив'язувала" його до тодішніх реалій: "Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною".

Всі ж інші 82 статті конституції, об'єднані у сім розділів (загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських свобод), послідовно визначали соці­ально-політичну організацію українського суспільства. Так, відпо­відно до конституції "верховним органом власті У HP являються всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в У HP і формують органи виконавчої і судової власті в УНР", вища виконавча влада належить "Раді Народних Міністрів", а "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР"; місцеве самоврядування представлене "виборними Радами" і "Управами громад, волостей і земель", лише їм "належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки".