Сторінка
2
Тож немає нічого дивного в тому, що гегелівська або марксистська філософії, що так високо підносили поняття практики, власне були глухі до практичної філософії. Теза Гегеля про практику (а саме вона стала аксіоматично повторюватися в марксизмі) та теза про її відмінність від теорії полягає ось у чому: теорія (теоретичне відношення до дійсності) має справу з належною їй всезагальністю, тоді як практика має ту перевагу, що тут зазначена загальність набула ще й ознак безпосередньої дійсності внаслідок упредметнення, об'єктивації понять у наявних речах. Практика в такий спосіб перетворюється в явище функціональне для певної системи духу, суспільного розвитку та ін. Морально-практичний розум, який для Канта був ядром та індикатором усякої практичності розуму взагалі, перетворюється Гегелем у позірний елемент моральнісної субстанції в вигляді сім'ї, громадянського суспільства й держави. У величних протистояннях духу практика поєднує суперечність сутнісних порядків із боротьбою існувань (і за існування): тут вирішується історична доля цілих народів, суспільств, формацій духу, а тому тут не лишається місця для індивідів із властивими їм ілюзіями свободи. Марксизм на цьому шляху пішов іще далі. Наголошуючи на першочерговості ролі практики як практично-матеріального і суспільно-революційного перетворення світу, він був схильний вбачати у всеохоплюючій і мінливій практиці здійснення історичної необхідності, де свобода має з'явитися в суспільстві майбутнього. Морально-практичне відношення до дійсності, по суті на противагу Канту, виводиться за межі практики, зображується марною і шкідливою ідеологічною ілюзією дрібнобуржуазної свідомості. В межах матеріалістичного розуміння історії, де головно фігурує поняття практики, за словами Леніна, "ні грана етики".
Практика, позбавлена властивої їй апріорної форми свободи, втрачає індивідуальне, особистісне начало. Для такого розуміння практики стає зайвим для-себе-буття суб'єкта практики, його самовідношення, яке немислиме без свободи. Завдяки свободі суб'єкт практики самоконститує, самоналаштовує і самоафектує себе, внутрішньо спонукаючись до дії на самого себе. В зазначений спосіб морально-практична істота виявляє і задає себе як особистість, вона і є практична самість.
У такому разі практичність суттєва для суб'єкта не своїми предметними, уречевлюваними, продуктивними проявами, не своєю зовнішньою функціо-нальною стороною, а з боку внутрішньої здатності бути таким суб'єктом взагалі, не обмежуючись практикою, але і в межах пізнавальної, естетичної діяльності тощо. Без морально-практичної інтенції (спрямованості) розуму, що керується апріорною формою свободи, втрачає сенс уся самодіяльність, спонтанність раціонального начала в людині взагалі. Практика в кантівській філософії по суті означає не просто якесь іще одне застосування діяльної здатності розуму поряд з теоретичним чи естетичним і т. п. Навпаки, моральна практичність розуму, що апріорно фундується на свободі, є вихідною, базовою для його діяльності, вона невіддільна від спонтанності розуму в цілому. Отже, без свободи спонтанність розуму, його діяльність і активність втрачають усякий смисл.
Філософія, що губить цей вихідний морально-практичний орієнтир, вимушена розчиняти практику в діяльності, де стираються абриси практичної філософії, реальність її об'єкта. В філософії Гегеля і марксизму це явище найбільше простежується; тут обидва поняття, тобто діяльність і практика, мали тенденцію зливатись. Намагання їх розвести в філософії марксизму залишалось малообгрунтованим і недостатнім, бо тоді діяльність мала б охоплювати й царину теорії, духовного життя взагалі, тоді коли уявлення про практику було дотичним насамперед до матеріально-практичної діяльності. Практичність асоціювалась із субстанціальністю соціально-економічних відносин, що складались із приводу і навколо матеріального виробництва. Зважаючи на заслуги марксизму в акцентуванні уваги до матеріально-практичного відтворення та еволюції суспільних відносин, слід зазначити, що в субстанціальності подібного розуміння практики втрачається по суті суб'єкт, його морально-практичне для-себе-буття, про що ми говорили. Можна сказати, що марксизму легше вдавалося показати утилітарно-власницькі мотивації появи певних інститутів, їх "формально-раціональне" функціонування в суспільному цілому, але залишалась поза увагою внутрішня сторона ставлення суб'єктів практики до "тонкої" матерії цінностей, які пов'язані із свободою, вірою, святістю, гідністю тощо, із сприйманням і переживанням людьми того, що з ними відбувається.
Утилітарно-практичний прошарок соціального життя та еволюції, як видається, також дотичний до практичної філософії, і ця дотичність має виявлятись у специфічний спосіб, не за рахунок гіпертрофії соціальної практики, елімінації практичної філософії, зокрема етики. Сказане вимагає визначитись насамперед щодо етики і практичної філософії.
Етика і практична філософія
Акцентування Канта і його послідовників на етиці (бо саме вона, мовляв, має справу з достеменною практичністю розуму, безумовною для розуму взагалі і його застосування) не позбавлено сенсу, про що йшла мова вище. Етика в цьому значенні має справу з ядром практичного відношення до дійсності. Цим самим виставляється певний орієнтир для практичної філософії, яка має враховувати цей "метафізичний факт" особливого "топосу" етики, коли належить виявляти загальний знаменник для того ряду дисциплін, які складають практичну філософію.
Вже кантіанство кінця ХІХ - початку ХХ ст., намагаючись врахувати віяння часу, почало по суті відступати від ортодоксальної думки про ідентичність практичної філософії та етики.
Трансформація практичної філософії здійснювалась тут, так би мовити, "зсередини", коли діапазон етики мінявся завдяки введенню в неї аксіології чи філософсько-антропологічної проблематики. Хоча, здавалось, етика зберігала свій статус і предмет, але мимоволі вона змінювала свій горизонт. Соціальні, політичні і правові мотиви вривались в неокантіанське розуміння царини практичної філософії. Не забуваймо, що концепція "етичного соціалізму" існувала у смисловому просторі зазначеної філософії. Інтенція розуміння природи моральної дії зміщувалась від одноосібного, автономізованого суб'єкта до врахування факту його соціальності, пов'язаності інтересом, правом, етосом, нормою з іншими суб'єктами вчинку. Етика неокантіанців мимоволі тяжіла до соціальної орієнтації етики.
Завантажити реферат