Сторінка
3
Сказане стосується доктринально послідовного неокантіанства, де намагались зберегти ідентичність етики як практичної філософії, допускаючи певні концептуальні реконструкції зсередини її об'єкта. Проте, наприклад, М. Вебер, як мислитель, значною мірою зорієнтований і сформований кантівськими ідеями, спонукав до розуміння соціальної переорієнтації етики й сучасної практичної філософії взагалі своєю соціальною теорією. Але той шлях, на який своїми ідеями навертав Вебер, кантіанство не в змозі було торувати методологічно. Тож асиміляція та осмислення здобутків Вебера з метою радикальної зміни практичної філософії залишались тут непосильним завданням. Практична філософія в неокантіанському варіанті так і залишилась етикою, її можливі трансформації з урахуванням ідей соціальності, цінностей, інтересів так і залишились на рівні вартих уваги декларацій.
Разом із втратою позицій неокантіанської філософії в 30-ті-40-ві роки почав згасати інтерес і до практичної філософії взагалі. Це свідчило про кризу вихідних засад її розуміння. Практична філософія залишалась номінальною величиною поряд із практичною і означала певну нішу для філософських дисциплін, що вивчають практичне відношення до дійсності.
Показовим і цікавим у цьому сенсі є двотомник А. Дімера "Начерк філософії" (1962). На початку розділу "Практична філософія" автор зауважив про те, що він не дотримується традиційної точки зору, коли під практичною філософією розуміють етику, оскільки сучасна філософська антропологія спонукає дивитись на її предмет ширше. Як вважає Дімер, варто принаймні взяти до уваги і назвати деякі "типові форми" діяльності, які відіграють роль в антропології та філософії. "Такими могли бути: 1) діяльність в сенсі діяння (Wirken); 2) створювання як відтворювання творів (von Werken); 3) господарювання як поводження з речами (als Umgehen mit Dingen); 4) поводження із ближніми (Mitmenschen); 5) робота; 6) гра2. Діяльність як діяння, що фігурує в першій позиції запропонованої схеми, на думку її автора має слугувати прототипом діяльності взагалі, а отже, осмислення діяльності є головним і провідним елементом практичної філософії. Пропонується, таким чином, вступний дисциплінарний поділ: 1) діяльність як така (практична); 2) моральнісна діяльність (етика); 3) гра (філософія гри); 4) праця (філософія праці); 5) витворення (філософська поетика). Незадіяні форми є темами спеціальних дисциплін (соціальної філософії та філософії господарства)3.
Ми тут стикаємось із типовим прикладом уявлення, де за основу практики береться креативне (продукуюче) начало.
Наведений пасаж стосовно дисциплінарної локалізації практичної філософії наводить на думку про колізію розуміння практичної філософії, яка тут наявна і є певною мірою типовою в межах традиційної філософської орієнтації. З одного боку, стає ясним і очевидним, що предмет практичної філософії не варто обмежувати етикою, як це робило кантіанство. Останнє керувалось настановою, згідно з якою можна трансформувати практичну філософію зсередини, а отже, соціальні, правові, політичні, економічні та інші ідеї повинні асимілювуватись етикою. Отже, практична філософія - це модернізована етика. З другого боку, доповнення етики дисциплінами, що беруть за орієнтир креативно-діяльнісну сутність людини, залишає практичну філософію в невизначеності, коли в ареалі філософії діяльності вже сама етика має вигляд якщо не маргінального, то принаймні екзотичного придатку.
Фактично дилема ідентифікації об'єкта практичної філософії залишилась. Завжди серед фахівців і прихильників сучасної практичної філософії одні будуть прибічниками обмеження її предметного поля реконструйованою етикою, яка на сьогоднішній день часто-густо мислиться симпатиками Габермаса та Аппеля як соціально орієнтована комунікативна етика, що несе в собі заряд трансцендентальної прагматики, а отже, по суті є етикою прикладною. Та завжди знайдуться противники подібної точки зору з запитанням: а чи варто обмежувати дисциплінарно практичну філософію практично орієнтованою етикою комунікацій? Але коли не варто, то в який спосіб слід уявляти місток, що пов'язував би етику з тим колом дисциплін, котре має задавати якесь цілісне предметне поле практичної філософії? Етика в такому разі має бути, мабуть, не лише першою за рангом у відповідному переліку дисциплін, бо в її сучасному розумінні виявлений суттєвий момент, завдяки чому із суми дисциплін чи на їх межі утворюється тонкий феномен під назвою "практична філософія". Етика повинна не замикати собою її предметне поле, а давати щось, так би мовити, для "спільного знаменника", а отже, бути значущою для принципу осмислення такої філософії як міждисциплінарної за своїм характером, відкритою до змін власного предмета, до залучення в своє предметне поле нових досліджень.
Зважаючи на досвід і тенденції відродження інтересу до практичної філософії починаючи з 70-х років, на нашу гадку, слід виокремити ті принципові аспекти, які в зазначеному міждисциплінарному полі позначають притаманне їй бачення проблем у кожній конкретній галузі. Справа полягає не в екстраполяції етики на всі дотичні їй дисципліни. Той ключовий момент, який дає змогу залишити "Богу Богове, Цесарю Цесареве", тобто віддає належне етиці, а водночас дає можливість "прокинути" зв'язуючий ланцюжок між етичним ядром практичної філософії та іншими її дисциплінарними складовими, пов'язаний, на наший погляд, саме з явищем, яке називають трансцендентальною, або універсальною, прагматикою.
По суті на зазначену тему прагматики сучасна філософія виходила з різних боків. Можливо, в межах комунікативної філософії даний момент найбільш чітко й виразно зафіксований. Прагматика завжди вивчає ставлення людини, що користується певними нормами, мовними чи знаковими, символічними системами, до того, чим вона користується, тобто до вживаної нею мови, знакової системи та ін. Попереднє ставлення тут невіддільне від попереднього розуміння тих систем, якими належить користуватись. Подібні норми утворення соціального походження ніби дають кожному з нас "авансом" шанс для того, щоб ми зорієнтувались щодо них, відчули свою можливість і спроможність не тільки в опануванні їх, а й спроможність нас, суб'єктів, бути собою, володіти собою при цьому. Прагматика подібного використання й застосування інкорпорує в себе попередньо (а отже, апріорно) ситуацію існування людини, її саморозуміння і самовизначення. Здавалось би, банальна потреба вміло користуватись нормативними, знаковими, мовними й подібними системами обертається фатальним фактом того, що люди не просто оперують, діють, користуються ними тощо, а при цьому певним чином живуть і переживають, тобто розуміють те, що тут і тепер з ними відбувається в кожній окремій ситуації, відповідно налаштовуючись і орієнтуючись. Тож мовними чи символічними утвореннями культури ми не тільки користуємось як засобами, як об'єктами: прагматика поводження, емпірична за своїм характером, виводить нас в інший вимір здійснюваного нами досвіду. Його цілком справедливо можна назвати трансцендентальним, бо він перевершує звичайну прагматику вміння та навичок. Нам здається, що мовою ми користуємось, але виявляється, що ми нею живемо, завдяки чому розуміємо трансльований мовою життєво значущий світ і те, що в ньому відбувається, принципово більше, ніж те, що ми в змозі висловлювати за допомогою мови. Точним і доречним звучить відомий вислів Вітгенштейна: "Мова виражає те, чого вона не виражає". Трансцендентальна прагматика означає не тільки користування мовою, а й людське існування, життя в мові з властивою йому спонтанністю.
Завантажити реферат