Сторінка
5

Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

Отже, утворювалося слово з новим значенням. Проте внутрішня форма цього слова залишалася старою, тобто представником його нового значення продовжувала виступати ознаки, що й раніше репрезентувало предмет.

У другій половині ХІХ ст. особливого поширення в науці набули реметивістські погляди, що не могло не позначитись і на лінгвістичних дослідженнях, особливо на розробках проблеми слова.

Справедливо вважаючи, що справжнє значення слова розкривається в реченні, точніше, у мовленні, О.О.Потебня, однак, заперечує існування слова як лексичної одиниці, розуміючи його як вказівку на кілька певних послідовних значень, однозначний комплекс кількох окремих мовних форм.Це приводить до заперечення багатозначності слова і разом з тим до ігнорування в його змісті узагальненого колективного досвіду. Слово розглядається як індивідуально-неповторний акт духовної творчості. Це “закрило перед Потебнею соціальну єдність лексеми як засобу мовної комунікації, що відображає дійсність, і – разом з тим – відношення до неї цілого людського колективу [10, с. 321]

Для багатьох слів сучасних мов характерна багатозначність або полісемія, але, незважаючи на це, кожне слово має основне, стрижневе значення, з яким зв’язні і навколо якого групуються переносні та похідні значення. незалежно від контексту та конкретних обставин вживання слова, суспільна мовна практика визначає певне коло функціонувань слова і цим закріплює його константність. Серед багатьох значень слова виділяється однак, що займає центральне положення і відіграє основну роль. У різних контекстах слова набуває різних значень. Проте ці значення не випадкові і не довільні – вони тісно пов’язані з основним значенням Якщо прийняти беззаперечно точку зору О.О.Потебні, то вийде, що слово в кожному реченні, у кожному індивідуальному акті його вживання являє собою щось абсолютно неповторне. Проте коли б учений твердо дотримувався цього погляду, він не змін би побудувати свою струнку граматичну концепцію, що спирається на розуміння слова саме як комунікативної одиниці.

Таким чином, за О.О.Потебнею, слово як творчий акт мовлення і пізнання складається з трьох елементів: звука (чи комплексу звуків), знака, або представлення, і значення.

Свою теорію внутрішньої форми слова О.О. Потебня використовує також при розгляді творів мистецтва. Під внутрішньою формою в такому разі учений розуміє спосіб виразу змісту твору. Оскільки існує тісний зв’язок між мовою і мистецтвом, стільки й поширення поняття внутрішньої форми на твори мистецтва доцільне і необхідне. Щодо цього він писав: “У поетичному. А значить взагалі художньому творі є ті ж самі стихії, що і в слові: зміст (або ідея), який відповідає почуттєвому образу або поняттю, розвиненому з нього; внутрішня форма. Образ, який

вказує на цей зміст, відповідний представленню, і, нарешті, зовнішня форма, в якій об’єктивується художній образ. Відмінність між зовнішньою формою слова (звуком) і поетичним твором та, що в останньому, як вияву складнішої душевної діяльності, зовнішня форма більше просякнута думкою . мова в усьому своєму обсязі і кожне окреме слово відповідає мистецтву, притому не тільки за своїми стихіями, а й за способом їх поєднання [цитата за 4, с. 139]. Найбільшу увагу вченого привертали поетичні твори, бо саме в них він бачив багато спільного з словом. Слово, яке містить у собі представлення, внутрішню форму, – це вже образне слово, поетичне. Воно само по собі є поетичним твором. Проводячи аналіз між поетичним твором і словом, О.О.Потебня говорить, що відмінність тут полягає у більшій складності першого.

У зв’язку з теорією внутрішньої форми О.О. Потебня висловив ряд глибоких і тонких спостережень про співвідношення поезії і прози (тобто літератури і науки в його термінології), намагається визначити їх належність до людського пізнання. В своєму розумінні літератури Потебня виходить із її соціальної корисності і необхідності як важливого шляху пізнання дійсності і поділяє щодо цього тезу естетики Чернишевського про мистецтво – “підручник життя”. Він недвозначно заявляє, що “поезія не є щось непотрібне, чим можна користуватись в хвилину дозвілля, а можна і не користуватися. Навпаки, поезія є однією із форм пізнання за допомогою слова” [цитати за 4, с. 169].

Тому Потебня настійно проводить думку про схожість поезії й науки як таких методів пізнання дійсності, що надають можливості одержати вірогідну, справжню катрину світу. На противагу тим, хто вбачав основу поетичності в міфологічному, релігійному мисленні, Потебня на прикладі багатьох міфологічних образів доводить, що поетичне мислення значно ближче до наукового, ніж до міфологічного.

Він стверджує, що поезія завжди готує і згодом виділяє наукове мислення, тоді як за панування міфологічного мислення – наукове неможливе.

“Поезія ,на думку Потебні, – є могутнім донауковим засобом пізнання природи, людини і суспільства. Вона вказує цілі науці, завжди знаходиться попереду її і довіку не може бути заміненою нею” [цитата за 9, с. 99].

Він звертає увагу на закономірні взаємозв’язки, взаємо переходи на різних рівнях поетичного і наукового мислення, зіставляє різні факти художньої мови і прагне проникнути в діалектику взаємодії образного і логічного мислення в мові, показати, як універсально вона може сприяти і “поетичному”, і “практичному”, науковому пізнанню дійсності. Потебня вважає, що перехід від мислення поетичного, конкретно-образного до практичного, абстраговано-логічного – закономірний крок у русі людської мислі по шляху пізнання. Нарешті – ще один висновок про те, що “поезія не раз коли-небудь в минулому людства й зрідка, час від часу, а постійно служить джерелом науки, яка в свою чергу живить нову поетичну творчість” [цитата за 9, с.72].

Водночас Потебня постійно повертається до думки, що для розробки наукових принципів розуміння і оцінки явищ літератури і мистецтва конче важливо розуміти їх специфічну відміну від науки. Він часто підкреслює, що поезія дозволяє людям розглядати різні сторони життя в усій сукупності їх зв’язків, суперечностей, особливостей, розуміти і подавати ці сторони в їх цілісному і так би мовити, “живому” вигляді. Саме тут Потебня вбачає такі переваги поетичного пізнання дійсності, які неможливо замінити навіть найбільш строгими методами точних наук. Він пише: “Наука розробляє світ, щоб знову скласти його в струнку систему понять; але ця мета віддаляється в міру наближення до неї, система руйнується від кожного фактора, що не ввійшов до неї, а число факторів не може бути вичерпаним. Поезія попереджує це недосяжне аналітичне знання гармонії світу; вказуючи на цю гармонію конкретними своїми образами, що не потребують нескінченої кількості сприймань, і, замінюючи єдність поняття єдністю уявлення, вона до деякої міри винагороджує за незавершеність наукової думки і вдовольняє властиву для людини потребу бачити скрізь цілісне і досконале” [цитата за 4, с. 153].

Потебня неодноразово докоряв за інтелектуалізм, за недооцінку ролі чуттєвого сприймання і осягнення мистецтва, намагаючись довести, що він зіставляючи мистецтво з наукою, розглядаючи його як шлях до пізнання, лише повторює те, що вже було сказано багатьма філософами від Аристотеля до Гегеля. Такого роду критика (особливо властива для формалістів 20-х років) пов’язана з упередженим і одностороннім підходом до філологічної спадщини Потебні. Насправді ж Потебня вважав, що художній образ веде людину до такого пізнання, в якому здійснюється осягнення світу не тільки і не стільки суто логічним, розумовим шляхом, а швидше синтезом мислі і почуття, невіддільними одне від одного. Відомо, що Потебня різко критикував визначення поезії як звичайного “судження в образах”, яке було традиційним у багатьох “теоріях словесності” (Шевирєв, Буслаєв, Галахов). Він багаторазово підкреслював ,що на відміну від науки створення поетичного образу і користування ним не пов’язане з відомим хвилюванням, що останнє виникає у читача не як результат “передачі” думки, а як резонанс певних настроїв автора [цитата за 9, с. 59].