Сторінка
13
У зв’язку з цим, Потебня спирається також на визначеній ролі матері при підготовці людини для дальшого життя. Подібно як музична освіта, так й розумовий розвиток дитини повинен відбуватися при помочі одного інструмента, а саме материнської мови. Обов’язком матері є багато з дитиною говорити рідною мовою і таким способом давати їй нагоду багато розповідати і розмовляти.
Про шкідливий вплив багатомовності у малих дітей на витворювання характеру Потебня не сумнівається, але сам не обговорює цього складного питання. За те докладніше розглядає шкідливі наслідки чужомовної школи для розвитку розумових здібності школярів і цілої нації, маючи на увазі перш за все найбільші для нього болючі відносини на українських землях, де мали змоги розвивати свої здібності на природній основі рідної мови і змушені були у більшості жити життям слабо розвинених духовних калік. “Бо чужомовна школа, – каже Потебня – чи це буде школа в тісному розумінні, чи солдатчина, чи школа життя, взагалі, має приготовити зі свідомості учнів рід палімпсесто при чому її учні і при однакових інших умовах будуть залишатися позаду тих, котрим в школі можна було не забувати попереднє, лише учитися, тобто прикладати шкільні додатки знання до поза- і передшкільних його записів” [ ].
Такий стан приводить до безнадійності, яка породжується із свідомості і в свою чергу шкідливо впливає на дальші успіхи. Це звичайна доля денаціоналізованого народу, для якого вже сама умова й моральна підлеглість витворює цілий ряд не пригожих умов існування.
Чужомовна школа веде в кінці до розриву між простим народом і освіченими верствами і так приготовляє смерть нації. Зв’язок, що його найбільш очевидним виразом є єдність мови систематично розвивається. Країни, в яких цей зв’язок єдності мови між станами розірваний, як Малоросія, самі до деякої міри засуджені на загибель і принесуть загибель іншим.
Розуміючи, яке велике значення має питання рідної мови для нормального розвитку людини і для розгорнення сил цілої нації, Потебня тим болючіше відчував увесь тягар обрусительної політики на Україні. В деяких його наукових працях, як наприклад, в рецензії на збірник народних пісень Я.Головацького, не можна не бачити протесту проти усіх тих теоретиків на лоні науки, що в різний спосіб це насильство оправдували і підтримували. В такій рецензії, а також у його праці про “Мову й національність”, знаходимо цілий ряд незвичайних зауважень про саму суть і наслідок денаціоналізації.
“Є два види націоналістів” – каже Потебня, розуміючи під назвою “націоналісти” свідомих провідників, теоретиків і організаторів життя цілої нації. “Одні (А) стоять на становищі проковтуючи, а другі (А) на становищі проковтаних. Моральність, правда більше на боці останніх”. “Про групу “А”, тобто про групу гнобителів, – додає Потебня – можна у більшості сказати: може ти Москалю і добрий чоловік, та теорія твоя злодій”. “Вони носяться з свідомістю своєї вищости: їх шлях до ідеалу людського розвитку ліпший; хто не хоче іти туди, куди вони гонять, цей грішить проти Провидіння, проти розуму історії. Їм бажано вважати сам успіх критерієм вартості, та проти того можна зі становища “Б” зауважити, що бур’ян заглушує траву і пшеницю [ ].
Хоча ці зауваження Потебні виросли на грунті сучасних відносин на Україні в межах російської держави, коли національність російська використовуючи свій державний апарат, _ національність українську, то вони ще й нині цілком актуальні і мають своє загальне значення. Їх можна так само добре віднести і до деяких сучасних теорій, які мають на меті не пускати на поверхню повноправного життя поневолені народи.
Проти такої теорії групи “А” Потебня зауважує, що подібно як сам успіх бур’яну ще не може бути мірою вартості його перемоги, так і з другого боку з самого факту перемоги не можна робити висновку про безвартність переможених. Бо ж у світі дуже часто неправда панує, як оспівується і в українських народних піснях. А самим переможцям треба пригадати, що і “напівсухому дереві вершок дихає”. І те, що буйно розвивається, може теж завмерти, а те, що здавалося би завмирає, може ще пробудитися до життя і виявити навіть кращий розцвіт, ніж те попереднє. Ця думка у загальних рисах схоплена вже і українською народною мудрістю: “не всі тоті сади родять, котрі зацвітають”. Це є одночасно і відповіддю Потебні обрусителям України, а передовсім тим їх помічникам на полі науки, котрі виставляли теорію, що українська літературна мова поряд російської цілком не потрібна.
Група “А” звичайно дорікає групі “Б” за те, що вона дає першенство “провінціальному жанрові” перед мовою освіченого пануючого класу і через те зауважує круговид своєї думки, а свої у мові продукти позбавляє всесвітнього ринку “щодо вивозу на всесвітній ринок, - каже Потебня – то ми знаємо, що при ньому можуть свої пухнути з голоду і що усунення цього голоду це найкращий шлях на ладнання нормальної зовнішньої торгівлі [ ].
Групі “Б”, як провідникам нижчих класів, роблять також закид, що вона намагається відсунути народ від мови пануючого класу, та це їй мовляв не вдається завдяки попереджуючим ходам влади і завдяки розважності самого народу, який нібито не любить провінціального жаргону в школі і книжці. Це – каже Потебня – з хворої голови на здорову, бо послідовний націоналізм не хоче влади підтримуваної насильництвом і тому не має на меті зберігати темноту і вбожество, він не зацікавлений в тім, щоби людей не допускати до джерел знання. Він хоче лише зберігати основну педагогічну засаду не ігнорувати даних засобів учнів, а уживати та розвивати їх [ ]. Проти тої основної засади якраз і грішать переможці та їх теоретики.
Переглядаючись денаціоналізації як процеси, що тягнуться довший час. Потебня вказує на те, що передумовою винародовлення цілого народу є “ослаблення традиції між дорослим і підростаючим поколінням. Тобто відтягнення цього останнього з під впливу родини [ ].
Шляхом до цього є виховування молодого покоління на основах іншої не матірної мови і припинення розвитку мови цілого народу призначеного переможцями на . Різні обмеження прав мови ведуть до того, що вона завмирає, зісовується на ступінь і стає тим самим непридатною для вищих культурних цілей. Денаціоналізація – каже Потебне – це така переміні народного життя, при якій традиція народу, зложена перш за все в мові, переривається або ослабляється до такого ступеня, що вона являється лише другорядним фактором перетворення. [ ]. Не використовуючи вповні свої мови, тої національної перетворюючої машини, цілий народ слабішає і поволі дегенерує на всіх ділянках життя. Денаціоналізація зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоювання та впливу на ослаблення енергії думки, на гидоту _, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заступлених форм свідомості на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що заступається лише слабим зв’язком з чужими і на дезорганізацію громадянства, неморальність ,спідлення. [ ]. Головну роль в цьому процесі денаціоналізаціїх грає чужомовна школа у різних її видах. Очевидно, що вихованці такої школи будуть в кожному стояти нижче від тих, що в цій школі не мусіли забувати, лише вчилися, зв’язуючи шкільні додатки з величезною масою перед шкільних запасів думки. Таким чином для денаціоналізованого народу цілком природно витворюється по чані умови існування як наслідок розумової підлеглості _ на місці викорінюваних форм свідомості необхідно запанує гидота пустоти і буде залишати це місце так довго, доки та мова, що _, не стане своєю доки вона сама не пристосується до гового народу [ ]. Маючи все перед очима відносини на Україні Потебня переходить від тих своїх загальних уваг про суть денаціоналізації до її конкретних форм, а саме до русифікації. Він дотримувався точки зору, що неможливо витворити одну спільну мову для українців і росіян, так само неможливо зробити це для всіх слов’ян. Різницю між відносинами серед народів від себе та відношенням всередині слов’янської сім’ї є на думку Потебні, не принципіальна, а лише квантитативна. При спробах завести одну мову збулася б засада висловлення ще Вільгельмом Гумбольдтом , що “ніякий нарід не міг оживити і запліднити своїм духом чужої мови, не перетворюючи її одночасно на іншу “ народність, проковтувана другою, після безмірної затрати своїх сил все ж таки в кінці кінців приводить цю другу до розкиду. Нинішня російська літературна мова – каже Потебня – може зберігати свою єдність лише так довго, доки вони є органом незначної меншості. Стаючи справді “общеруською” а тим більше спільнослов’янською, вони рівночасно розкидалися би на діалекти [ ].
Завантажити реферат