Сторінка
4

Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

Проте це ніякою мірою не порушує закону необхідності слова для думки, яка за О.О. Потебнею виникло в наслідок такого складного процесу, є засіб насамперед розуміти самого себе і одночасно воно служить посередником між людьми, установлюючи між ними розумовий зв’язок, а також посередником між новим сприйняттям і попереднім запасом думки. ІІІ

“При створенні слова, - пише О.О. Потебня, - а також і в процесі мовлення розуміння . одержане вже враження зазначає нових змін, ніби вдруге сприймається, тобто, одним словом – апперципується” [цитата за 4, с. 84]. Отже апперцепції, як свідчить учений, спостерігається скрізь, де дане сприйняття доповнюється, пояснюється наявним, хоч би навіть найнезначнішим запасам інших.

Первісним словом людської мови, на думку О.О.Потебні, був вигук. Він займає особливе місце серед інших слів. Відмінність між звичайними словами і вигуками, вважає учений, полягає в тому, що у звичайному слові інтонація грає другорядну роль. Порівняно з його змістом, на відміну від вигуку де їй належить першорядне значення. Інтонація дає можливість зрозуміти почуття людини, навіть коли вона говорить незрозумілою нам мовою. Другою, важливою рисою вигуку є те, що. На відміну від слова, яке завжди викликає у людини якусь думку, вигук, будучи рефлексом почуття, не відтворюється як думка . вигук знищується зверненою на нього думкою, подібно до того, як почуття руйнується самоспостереженням, яке необхідно додає щось нове до того, чим зайнята була свідомість під час самого почуття” [цитата за 4, с. 71]

Звідси випливає третя характерна риса вигуку. Для того, щоб усвідомити якесь явище, треба зробити його предметом своєї думки. Але цей вигук залишається поза свідомість того. хто його вимовляє, як і поза свідомістю того. хто його сприймає. Вигук сприймається як знак наявності почуття у кого-небудь.

Проаналізувавши відмінності між вигуком й словом, О.О.Потебня показує далі, як ці відмінності стираються у процесі переходу деяких вигуків у слова. У цьому виявляється процес утворення мови – набуття людиною здатності розуміти себе й інших людей. Слово набирає об’єктивного змісту, стає зрозумілим для всіх.

О.О.Потебня окреслює умови народження слова, які можуть мати індивідуальний і колективний характер. Зміст слова, яке ми вимовляємо, супроводжується почуттям. Саме почуття людини, яка вимовляє вигук, зменшується при переході вигуку в слово. Зменшення інтенсивності почуття сприяє зрозумілості змісту слова, а також форми, якої воно набирає.

Складні взаємовідношення змісту і форми слова знайшли своє висвітлення у вченні О.О.Потебні про внутрішню форму слова.

Проблема внутрішньої форми слова вперше була висунута Гумбольдтом і розвинута далі представниками психологічного напрямку в мовознавстві – Штейн талем, Лацарусом, Вундтом і Потебнею. Свідомість людини, як твердив Гумбольдт, з великої кількості ознак предмета обирає лише одну, фіксує її у мові і робить представник усього комплексу ознак, з яких складається предмет. Так, завдяки слову свідомість створює “предмет” думки, а ознака, яка зафіксувалася в слові, стає внутрішньою формою слова.

В кожній мові внутрішня форма вічна і незмінна. І хоча у мові й відбуваються зміни, вони не виходять за рамки внутрішньої форми або ж здійснюються на її основі. Як бачимо, розуміння внутрішньої форми у Гумбольдта пронизане ідеями метафізики, на що не раз указували дослідники [6, с. 37]

Внутрішня форма слова, вважає О.О. Потебня – це відношення змісту до свідомості, вона показує, як уявляється людині її власна думка.

До висновків

Слово, за Гумбольдтом, виражає тільки одну ознаку поняття, але має два змісти. Під словом вікно ми розуміємо раму з шибками, тоді ж як подібність його до слова око передбачає отвір, у який дивляться або крізь яких проходить світло [7, с.200]

Міркуючи так, О.О. Потебня приходить до висновку: в слові є два змісти: один – об’єктивний (його можна назвати стимулюючим значенням слова), що містить у собі тільки одну ознаку; другий – суб’єктивний зміст, що містить багато ознак. А якщо вилучити другий, суб’єктивний і єдиний зміст. то в слові залишиться тільки звук, тобто зовнішня форма та етимологічне значення, яке теж є формою, але формою внутрішньою.

Наприклад: коли вказуючи на мотивий ковпак, що має форму кулі, дитину питають: “Що це?”, вона відповідає: “Ковпак”. Тут відбувається пізнання шляхом найменування, порівняння того, що я бачу, схоже на кавун [8, с.17] Таким чином, із значення попереднього слова до ново увійшла тільки одна ознака – форма кулі, ця ознака і є знаком значення цього слова.

Введенням потіння внутрішньої форми при розгляді значення слова О.О.Петіна стверджує принцип історизму в розвитку семантичних категорій, їх взаємну зумовленість та внутрішній зв’язок, що склався історично. Зміст попереднього слово формує поняття, але на відміну від зовнішньої звукової форми його слід назвати внутрішньою формою слова, формою його нового змісту. Внутрішню форму слова О.О.Потебня називає ще “представлеием” і цим підкреслює її найголовнішу особливість – представляти предмет думки в цілому.

У психологічному і логічному планах внутрішня форма становить поняття або є однією з ознак його змісту. На ранніх етапах розвитку мислення ознаки, що репрезентували прете думки, були наочними, вони ґрунтувалися на чуттєвому сприйнятті.

Отже, внутрішня форма слова стає генетично близькою до уявлення в традиційному розумінні, бо всі абстрактні поняття. що вже втратили наочність. походять від конкретних, образних понять. “Усі значення в мові за походженням образні. Кожне може з часом стати безобразним”. [9, с.29], - писав О.О.Потебня. Попереднє образне значення є внутрішньою формою нового, безобразного. Внутрішня форма слова містить у собі національні риси, бо в різних мовах вона різна в словах, що виражають однакові поняття.

Ототожнюючи етимологічне значення і внутрішню форму слова, О.О.Потебня називає їх об’єктивним змістом слова. “Найближче значення слова, - говорить він, - народне” [цитат за 8, с.20] Це твердження ученого ґрунтується на матеріалістичних позиціях, бо, на ранніх етапах розвитку людства і людського мислення з усіх ознак предмета виділяється саме та, що мала найважливіше значення в житті людини, в пізнанні нею природи явища та речей зовнішнього світу. З розвитком суспільного виробництва представником предмета стала ознака, що природно випливала з суспільної практики і була практично необхідною і корисною. Ця ознака привертала до себе увагу людину, виділялася з-поміж інших ознак і ставала представником предмету. Слово набувало нового, більш об’єктивного значення, воно починало втілювати в собі глибші і ширші знання про предмет. Його властивості та місце в реальній дійсності.