Сторінка
2

Філософські погляди Лесі Українки

Слово для Лесі Українки — це знаряддя боротьби з ворогами, могутній засіб, що сприяє здійсненню вищого громадського ідеала. Тому природно, що поетеса старає­ться перетворити слово у тверду крицю, в разячий меч, що знищує ворогів трудового народу:

Промінням ясним, хвилями буйними,

прудкими іскрами, летючими зірками,

палкими блискавицями, мечами

хотіла б я вас виховать, слова!

Слово, подібне до меча і блискавки, покликане запалю­вати людей на битву, на героїчні діла в ім'я всього світ­лого і прекрасного [3, с.297-298].

В іншій спорідненій щодо теми поемі «Давня казка» говориться про велику роль поета як співця страждань народу і натхненника боротьби та перемог трудящих. Граф Бертольд, який звик до воєнного розбою і грабежів у чужих країнах, все це переніс і в свою власну країну. По дорогах неможливо було проїхати — скрізь були за­стави і перепони, чинилися пограбування і вбивства. В країні почались величезні злигодні. Люди бідували в нестерпному ярмі, а граф почував себе, як у раю, розгу­люючи в своєму замку. Здавалось, що й кінця всьому цьому не буде.

Отже, на думку Лесі Українки, місце поета — на боці пригноблених, його покликання — боротися за пере­могу людей праці над гнобителями. Оцінюючи значення цієї поеми, Іван Франко пише у своїй статті, присвяченій Лесі Українці (1898 р.): «В наших часах, в часах загального рознервовання і екстраваганції, в часах, коли скрізь лунає аж лящить поклик «штука для штуки», аж чудно якось із уст поета почути такі тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут наша авторка. По її думці пое­зія . для всієї громади — заохота в боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених вона гарячий поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників грізний месник. Все і всюди поезія — слуга життєвих потреб, слуга того вищого ідейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу вона служить інколи розривною і забавою вищих верстов, то до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших народних мас і заразом боєвим окликом за найвищі людські і громадські ідеали .» [10, с.329].

Великим і справжнім призначенням поета, розвиває свою думку Леся Українка, є служіння народові, заклик до боротьби за справедливу справу. Місце поета — в строю, в рядах народних мас, а не в баштах, ізольованих від нестихаючого шуму вулиць і площ.

Обстоюючи громадське призначення мистецтва, слу­жіння його трудящим масам, Леся Українка, як і І.Франко, П.Грабовський та інші передові діячі України, з особливою силою викриває так звану теорію мистецтва для мистецтва, всяку проповідь «чистого» мистецтва, за якою ховається класово-експлуататорське його застосування, спрямо­ваність проти інтересів народу. Іван Франко писав, що «Лесі Українці чужі всі формальні штучки, усі декадент­ські пересади». В «Замітках про новітню польську літера­туру» Леся Українка піддає нещадній критиці погляди С.Пшибишевського та інших польських письменників-декадентів, що нібито виступали як представники «чистого» мистецтва, а насправді таким способом лише маскували свою ненависть до трудящих і своє служіння експлуата­торським класам.

Леся Українка вимагає також, щоб зміст не приносився в жертву формі. Однак, маючи на увазі перевагу змісту перед формою, не можна забувати про важливість і форми. Форма, вказує поетеса, відіграє дуже велику роль у творах всіх видів мистецтва. Вона не є чимсь цілком інертним, навпаки, вона робить свій, більший чи менший, вплив на характер і особливості кожного даного твору мистецтва [2, с.205]. Нехтування формою спричиняється до великих недолі­ків художніх творів, які, через це, не можуть бути повно­цінними.

Однією з найважливіших вимог, які Леся Українка ста­вить до творів мистецтва, є вимога художньої правди, відповідності правді життя. Справжнім твором мистецтва вона вважає не той, що є плодом уяви, фантазії, вимислу, а той, що відбиває явища конкретної дійсності, природи або суспільного життя і має риси, властиві безлічі інших явищ. Вона вимагає зображення типового, наприклад, таких людей, які втілюють у собі життя і психологію ці­лого класу суспільства, або таких явищ, які містять у собі зародок нового, передового і прогресивного Про героїв оповідань В. Стефаника Леся Українка гово­рить, що «вони такі подібні між собою, як живий лист з одного дерева, а не як штучні, вибиті по шаблону в одному розмірі. Всі нариси Стефаника пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам .» 3. Письмен­ниця вимагає правдивого зображення народу, а не його ідеалізації, як це робили народницькі письменники. Реалі­стичне зображення, говорить вона, «робить на читачів, які мислять і почувають, сильніше, глибше і — плодотворніше враження, ніж усі, пройняті, звичайно, найкращими на­мірами, панегірики ідеалізованому народові в народни­цькій літературі». В. Стефаника Леся Українка особливо цінить за те, що він змальовує не тільки зовнішню обста­новку селянського життя, а «самий зміст цього життя», за те, що його твори, «даючи нам одну спільну картину життя сільського люду, показують колективну душу його» [4, с.160-161].

Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є злиття «в одну гармонію» правди і краси. Вона вважає, що коли ідея якого-небудь соціального романа, нехай навіть най­вища, не втілена у відповідну їй художню форму, то, всу­переч волі автора, завжди виявляється, що художня правда не дістає свого втілення. Розрив між ідейністю і худож­ністю в романі — явище негативне і карикатура може вийти сама собою. За Лесею Українкою, автор, який сві­домо нехтує художньою правдою, замінює її публіцистичним мудруванням і теоретичними схемами при белетристичних ситуаціях, занепащає свій твір і компромітує свій замисел. Найважливішим принципом в естетичних поглядах Лесі Українки є народність. Даремні тому потуги лібераль­но-націоналістичних критиків представити Лесю Українку, як чужу народові, його мові і прагненням. У листі до М. Драгоманова від 6 грудня 1890 року, викриваючи ці потуги своїх «критиків», Леся Українка пише: «Дехто . нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», алt тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова народність, літературність та інтелігенція, ніж як ї. розуміють мої критики»[6, с.207].