Сторінка
8

Феноменологія

Отже, поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному пред­меті зміст та значення, що служать програмою для реальних дій лю­дей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльніс­тю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знако­во-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що вира­жають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є пси­хічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-симво­лічний зміст людської культури. Ідеальне існує як особливого роду реальність - реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єк­тивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реаль­ності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і зна­чення створюються у процесі спільної діяльності людей, в культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у про­цесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Але особ­ливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі іс­нування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб'єктом (колективним суб'єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культур­них навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об'єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну ма­теріальну форму, виявляється та актуалізується лише при наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто іде­альне у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.

Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існуван­ня. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Вивчення фізіологічних процесів ко­дування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислено.

Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матері­альними утвореннями. Існування свідомості невідривне від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних цен­трів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фі­зичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомос­ті, приховані від сучасної людини можливості думки.

Етимологія слова самосвідомість вказує на те, що виражає спрямованість свідомості на саму себе. Погляд самосвідомості звернений до внутрішнього світу людини, що зовсім не означає ігнорування світу зовнішнього. По-перше, усвідомлення власних індивідуально-особис­тих якостей передбачає порівняння себе з іншими людьми, співвідне­сення своїх думок, почуттів, переживань, вчинків з нормами, цінностя­ми і ідеалами, що існують у суспільстві. По-друге, звертаючись до глибин власного внутрішнього світу, людина не залишається зануреною у них, а повертається знов до світу зовнішнього, але вже збагаченою уявлен­ням про власне Я і використовує це уявлення як своєрідну духовну призму, крізь яку і сприймаються усі впливи навколишньої дійсності, а сама вона сприймається більш свідомо, осмислено, особисто.

Самосвідомість - один з найважливіших структурних рівнів свідо­мості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Інакше, самосвідомість - своєрідний центр свідомості, у якому кон­центруються і інтегруються уявлення людини про власне Я і форму­ється ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість лю­дини - це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального положення, ставлення до природи, суспільства, інших лю­дей, самого себе. Самосвідомість - дуже складне утворення. Виділя­ють такі основні ЇЇ рівні: самопочуття, усвідомлення власної соціо-культурної належності і усвідомлення власного Я.

Самопочуття - це усвідомлення власного тіла, його включеності і разом з цим відокремленості з навколишнього світу людей і речей. Це важливий рівень самосвідомості, починає формуватися ще у ран­ньому дитинстві і, розвиваючись протягом життя людини, стає необ­хідним засобом орієнтації у світі і управління життям свого тіла. Часто його сприймають як елементарний і малозначущий. Але це не так. Якщо замислитись, чи добре знаємо власне тіло і вміємо ним керувати, то з'ясується, що не дуже. Труднощі в усвідомленні власно­го тіла зв'язані з тим, що його вигляд постійно змінюється в процесі життя, і людині психологічно складно звикати до змін, відмовлятися від уже стійких, стабільних уявлень про власну зовнішність. Деякі частини тіла сховані від неї анатомічно, і вона не сприймає їх безпо­середньо. Усвідомленню деяких часток тіла перешкоджають морально-психологічні заборони, які мають культурно-історичне походження. Якщо в античності існував культ людського тіла і його краси, то християнська мораль вважає тіло нижчим, гріховним рівнем людсь­кої природи. Хоча людина безперервно одержує від органів власного тіла різноманітні відчуття, її з раннього дитинства привчають не звер­тати на них увагу, не говорити про них. У XIX ст. в медицині укоре­нився погляд, що людина усвідомлює і відчуває якийсь орган свого тіла, тільки якщо хворий.