Сторінка
1

Бюджет як економічна категорія

У вивченні бюджету велике значення має характеристика його як економічної категорії. Бюджет є основною ланкою державних фінансів і важливою складовою фінансової системи в цілому. Державні фінанси виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави. Суб'єктами цих відносин є юридичні й фізичні особи та держава, об'єктом — ВВП. За певних умов об'єктом фінансових відносин може бути національне багатство, виражене у вартості накопичених у суспільстві матеріальних благ та природних ресурсів.

Бюджет держави як відособлена ланка фінансової системи відображає ту частину розподільних відносин, яка пов'язана із формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів. Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, відбивають двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами; по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє, пов'язані зі створенням фінансової бази для забезпечення виконання державою її функцій — управлінської, оборонної, економічної та соціальної; по-четверте, характеризують перерозподіл доходів і коштів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п'яте, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального розвитку країни. Отже, бюджет держави являє собою сукупність законодавча регламентованих відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за певних умов — національного багатства з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Бюджет відображає участь держави у розподільних відносинах. На чому ж базуються її права у розподілі ВВП? Права підприємців та робітників і службовців підприємств, як відомо, ґрунтуються на їхніх правах власності відповідно на засоби виробництва та на робочу силу. Вони є суб'єктами фінансових відносин у суспільстві як безпосередні виробники, їхніми зусиллями, їхньою працею створюється ВВП. У процесі розподільних відносин кожний отримує свою частку: підприємці — прибуток, робітники і службовці — заробітну плату. Ці результати розподілу відбивають відносини і права власності. Кожний отримує згідно з тим, що він заробив і що йому належить.

Пропорції між прибутком і заробітною платою регулюються як ринковими відносинами, так і в законодавчому порядку. Ринковий механізм збалансування пропорцій між прибутком і заробітною платою є саморегульованою системою, що ґрунтується на балансі інтересів і суперечностей. З одного боку, кожний із суб'єктів прагне отримати якомога більшу частку. Однак існують певні обмеження, які, з іншого боку, стримують ці прагнення. Так, підприємці обмежені в зростанні прибутку за рахунок зменшення заробітної плати, адже для отримання прибутку необхідно реалізувати вироблену продукцію. Швидка реалізація забезпечується за високої платоспроможності населення, що, у свою чергу, визначається рівнем його доходів, насамперед заробітної плати. Аналогічно робітники і службовці не можуть безперервно домагатись підвищення заробітної плати за рахунок зменшення прибутку, бо це підриватиме фінансову базу підприємств, а відтак і перспективи зростання заробітної плати. Правове регулювання пропорцій між заробітною платою і прибутком забезпечується законодавчими актами у сфері оплати праці і регламентування прибутку. Як правило, у більшості країн установлюється мінімальний рівень оплати праці. Рівень прибутку не нормується, але він може регулюватись економічними методами, наприклад податком на надприбуток.

Права держави у розподілі ВВП ґрунтуються на двох чинниках. По-перше, на виконанні нею суспільних функцій. Держава централізує частину коштів не заради централізації як такої, а для фінансового забезпечення своєї діяльності. Податки та інші форми централізації доходів є нічим іншим, як платою суспільства, тобто юридичних та фізичних осіб, за виконання державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП і як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва в межах державного сектору. Тоді на неї поширюються всі права власника, у тому числі і право на одержання доходу від підприємницької діяльності.

Участь держави у розподілі ВВП залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови цієї моделі лежать саме роль і місце в ній бюджету. Моделі фінансових відносин у суспільстві розрізняються за двома ознаками: 1) за послідовністю розподілу ВВП та умовами формування бюджету і 2) за рівнем централізації ВВП (ВНП) у бюджеті.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють моделі ринкової та адміністративної економіки.

У більшості країн світу в розподілі ВВП домінує модель ринкової економіки, яка пройшла значний історичний шлях розвитку. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку переважна частина вартості створеного ВВП розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це, як було показано раніше, власники засобів виробництва, що отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата.

Держава отримує свої доходи і формує бюджет в основному у процесі перерозподілу національного доходу. До державних підприємств держава, як правило, застосовує ті самі податкові методи централізації доходів, оскільки вони функціонують у ринковому середовищі й організовують свою фінансову діяльність на загальноприйнятих засадах. Така модель є відкритою і зрозумілою. По-перше, досить точно через рівень доходів вона відображає внесок кожної юридичної і фізичної особи у створення ВВП. При цьому рівень доходів в умовах ринку є основним критерієм їх діяльності. По-друге, достовірно визначається рівень оподаткування. Тобто кожний суб'єкт знає, скільки він заробляє і скільки сплачує податків. За таких умов держава може підвищити рівень оподаткування тільки гласно і відкрито. По-третє, в цій моделі чітко видно, що держава практично нічого сама не створює, а тільки перерозподіляє створене. Зауважимо, що сказане аж ніяк не є критичною оцінкою ролі держави. У неї досить своїх дуже важливих функцій. Це відображення реалій. Навіть у межах державного сектору держава скоріше виступає організатором виробництва, ніж підприємцем.