Сторінка
1

Джерела формування фінансових ресурсів природоохоронної діяльності

Процес переходу від адміністративно-командної до ринкової системи економічної координації потребує застосування послідовної та комплексної державної економічної стратегії з чітко визначеною метою, напрямами, завданнями та пріоритетами. Проте най­головнішою характерною рисою економічної стратегії більшості перехідних еконо­мік на межі 1980–90-х років під впливом, значною мірою, суб’єктивних і політичних чин­ни­­ків стало „розмивання” дійсної стратегічної мети – економічного зростання – та її під­мі­на стратегічними напрямами (лібералізацією, монетарною стабілізацією, приватиза­цією). Відповідно відбулося зміщення завдань економічної стратегії, через що значна частина стратегічних напрямів, необхідних для забезпечення реальної стабілізації еконо­мічної системи та тривалого економічного зростання, залишилася поза увагою.

У зв’язку з цим варто сказати, що платежі за користування природними ресурсами та збір за забруднення навколишнього природного середовища (екоресурсні платежі) повинні були стати в Україні найважливішими складовими економічного механізму природо­корис­тування та охорони навколишнього природного середовища. У загальному аспекті формування системи цих платежів розглядалось як шлях до створення джерела фінансу­вання природоохоронної діяльності, яке б певною мірою було незалежним від державного бюджету.

Врешті екоресурсні платежі розглядались як засоби податкової політики у сфері природокористування та природоохоронної діяльності, які мали за мету здійснювати грошову компенсацію втрачених ресурсів у процесі виробництва та споживання.

Такий підхід закладався і в Законі України „Про охорону навколишнього природно­го середовища”, який був прийнятий у 1991 році. У ньому, зокрема, зазначалось: „Плате­жі підприємств, установ, організацій, а також громадян за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідли­вого перевищення лімітів стягується з прибутку, що залишається в розпорядженні підпри­ємств, установ, організацій та громадян” [1, С. 1162]. Отже, плата за забруднення навко­лиш­нього природного середовища та за використання природних ресурсів спрямо­ву­ва­лась на матеріальне зацікавлення і відповідальність підприємств за рівень господарської діяльності.

Проте процес трансформації планової системи у ринкову був дуже складним і неодно­значним, оскільки він пов’язаний зі зміною одних встановлених норм на інші у всіх компонентах життєдіяльності, в т. ч. природоохоронної.

В Україні зміни у сфері природокористування насамперед пов’язувались зі зміною системи екоплатежів.

Плата за користування природних ресурсів у народному господарстві СРСР запро­ваджувалась поступово. Спочатку вважалось, що природні ресурси не можуть мати ціни самі по собі, оскільки вони не є продуктом діяльності людини і не мають властивостей товару. Проте з кінця 1950-х років почала зніматись плата з лісозаготівників за викорис­тання ними запасів лісів, так звана „попенна” (від слова „пень”) плата, яка перерахову­валась у бюджет і повинна була покривати витрати на лісовідновлення. З 1974 року підприємства, які експлуатували деякі тверді корисні копалини, оплачували їх витрати у вигляді платежів за зменшення запасів (видобуток плюс втрати корисних копалин). Ставки платежів за запаси виходили із затрат на геологічну розвідку.

З 1982 року запроваджувалась плата за воду, яка використовувалась промисловими підприємствами та комунальним господарством із державних водогосподарських систем. Плата стягувалася за тарифами у розрахунку на 1 м3 води, що забиралась, а також залежно від ліміту водопостачання. За перевищення ліміту плата за воду проводилась у п’ятикратному розмірі. Плата диференціювалась по басейнах річок та озер. Підприємства теплової енергетики платили за воду по пільгових тарифах. Встановлювались також платежі за відвід підприємствам сільськогосподарських земель. Всі платежі за природні ресурси поступали до бюджету союзної республіки.

Проте наприкінці 1980-х років стало зрозуміло, що стара система управління не здатна забезпечити подальший розвиток природоохоронної діяльності. У 1989 році було прийнято рішення про використання економічних методів у практиці управління природо­користуванням, почався експеримент із введення плати за забруднення навколишнього природного середовища. Так, у Державній програмі охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів СРСР на перспективу до 2005 року передбачалось здійснення цілого комплексу заходів з розробки економічного механізму природоохоронної діяльності.

Також, згідно із Законом СРСР „Про державне підприємство (об’єднання)”, який всту­пив у дію наприкінці 1980-х років, підприємство зі свого прибутку вносить у держав­ний бюджет за визначеними довгостроковими нормативами плату за використання при­родних ресурсів (землею, водами, корисними копалинами та ін.) як час­тиною національного надбання. Через плату за природні ресурси вилучалася диференцій­на рента, що виникала в зв’язку з відмінностями у продуктивності цих ресурсів [2, С. 29–30].

Базою адміністративних заходів стали екологічні стандарти, які містили вимоги до процесів виробництва, транспортування, збереження та утилізації продукції, будівництва житла, виробничих споруд, комунікацій, шляхів, ліній електропередач, трубопроводів та ін. Вони закріплювалися у державних стандартах (ГОСТах) та списках норм і правил (СніПах). Тут варто зауважити, що стандарти якості навколишнього природного середовища в СРСР через певні причини були більш суворішими, ніж у США та країнах Західної Європи. Проте це зовсім не свідчило про кращий стан природного середовища у радянській державі, ніж на Заході. Практично ніколи такі жорсткі вимоги не дотриму­ва­лись підприємствами-забруднювачами. Для цього використовувались так звані тимчасові нормативи. Наприклад, для підприємств, які не могли зменшити викиди до рівня гранично-допустимих, встановлювався норматив тимчасово-узгоджених викидів (скидів). Передбачалось, що вплив на навколишнє природне середовище підприємств, для яких визначались такі тимчасово-узгоджені нормативи, приводив би до зменшення рів­ня викидів до гранично-допустимих. Відповідно така система стандартів у поєднанні з державним фінансуванням дала б певні результати. Викиди небезпечних речовин дійсно поступово зменшувались як у абсолютному вимірі, так і на одиницю валового продукту. Проте глибока економічна криза 90-х років відсунула розв’язання екологічних проблем на другий план. Уже в 1990­–1991 рр. почали погіршуватись еколого-економічні показ­ники. Незважаючи на те що у абсолютному вимірі викиди небезпечних речовин скороти­лись, намітилась тенденція до зростання викидів на одиницю ВНП та зменшення інвести­цій у природоохоронну діяльність.