Сторінка
5

Бюджетування на нульовій основі і метод «витрати—вигоди»

За існування загальних норм прибутку і процента в масштабах національної економіки для оцінювання потенційно можливої вигоди від коштів, витрачених з державного бюджету, береться розрахункова, так звана суспільна норма дисконту. Плюсова норма означає, що майбутні вигоди вартістю один долар нееквівалентні нинішнім вигодам також вартістю один долар. Наприклад, якщо норма процента становить 5 % за рік, тоді достатньо інвестувати 95,24 дол., щоб отримати 100 дол. (95,24 + 0,05 х х 95,24 = 100) через рік. Тобто вигода в 100 дол., одержана з відстроченням в один рік, буде еквівалентна сьогоднішній вигоді вартістю 95,24 дол.

Професор Девід Хайман з університету штату Північна Каро-ліна (США) пропонує такі формули для дисконтування майбутньої чистої вигоди.

Сучасна вартість РУ сумою X дол. через п років за норми процента г обчислюється за формулою

Тоді

Чим вища норма процента, використовувана для дисконтування певної суми майбутнього доходу X, тим менша сьогоднішня вартість X. Процент r, або соціальна норма дисконту, є основою для розраховування сучасної вартості X. Якщо певний проект приносить дохід протягом ряду років, річна чиста вигода ХІ може бути щорічно дисконтована за формулою

Якщо проект приносить суму Х1 чистого доходу протягом першого року і Х2 протягом другого року, сьогоднішня вартість даного проекту становитиме:

Наведені вище розрахунки мають велике значення для практичного вирішення питання про співвідношення між вигодами (величиною доходів, обсягами споживання) у порівнянні їх між нинішнім і майбутнім періодами. Відкладене споживання, капіталізований дохід можуть виявитися кориснішими у майбутньому. Як спосіб кількісного емпіричного аналізу схема «витрати— вигоди» методологічно близька до схеми «витрати—випуск», розробленої американським економістом В. Леонтьє-вим, з тією різницею, що аналітична система Леонтьєва оперує вже існуючими фактичними даними, а за методом «витрати—вигоди» розрахункові майбутні вигоди оцінюються через прирівнювання до необхідних для їх досягнення витрат за нинішніх умов.

Інтерес до методу «витрати—вигоди» обумовлений і тими міркуваннями, що суспільної згоди на жертвування теперішніми інтересами заради прийдешніх вигід може і не бути. Така ситуація цілком реальна в умовах представницької (парламентської) плюралістичної демократії. Переконати суспільство в доцільності середньо- і довгострокової капіталізації поточних вигід в інвестиції з відповідним відстроченням реалізації невідкладних інтересів легше, коли сучасні норма процента і рівень рентабельності, з орієнтацією на які приймаються рішення, порівняно невисокі. Чим у віддаленіше майбутнє спрямовані інвестиційний проект чи програма бюджетних витрат, тим охочіше за інших рівних умов вони будуть прийняті за невисоких показників сучасних вигід.

Метод «витрати—вигоди» — корисний аналітичний інструмент, важливий засіб пізнання динамічних бюджетно-економічних процесів. Хоч і визнається, що оцінити, а тим більше точно кількісно виміряти потенційну вигоду витрат на майбутнє, залишається непростим завданням. Постає одвічна проблема — як оптимально збалансувати поточні й перспективні інтереси, розподілити витрачання наявних, завжди обмежених фінансових ресурсів між поточними і перспективними вигодами. Зіставляння реальних витрат з потенційними вигодами створює додаткові гарантії підвищеної ефективності у використанні бюджетних ресурсів, оскільки допомагає своєчасно розпізнати й відсіяти ті програми чи статті видатків, гранична суспільна вартість яких перевищує суспільну вигоду від їх реалізації, і, отже, від них доцільно відмовитись.

У такий спосіб на державний рівень переноситься нормальна ділова практика врахування всіх «за» і «проти», що передує витрачанню коштів у будь-яких фінансово-господарських операціях, особливо тих, які мають довгостроковий інвестиційний характер. Як наслідок, альтернативні інвестиційні проекти класифікуються за критерієм очікуваної вигоди, відсікаються менш ефективні варіанти.

Цей метод ілюструє ту істину, що вище фінансове мистецтво полягає не тільки і не стільки в умінні наповнити бюджет, скільки у витрачанні завжди обмежених коштів з максимально корисним ефектом, наближеним до рівня ефективності в ринковому секторі. Сам факт застосування методу «витрати—вигоди» підкреслює логічну обґрунтованість теоретичного тлумачення бюджетного господарства як сфери державного господарювання, на яку поширюються закономірності економічного раціоналізму. Подібні погляди, на відміну від релікта затратної економіки — концепції «абсолютизації відносин», на Заході розділяє абсолютна більшість учених-фінансистів.

Якщо розрахунки за пропонованою методикою не дають переконливих доказів, практичне вирішення питань бюджетних пріоритетів та інвестицій у майбутнє передовіряється політичним структурам, національним лідерам, тобто стає більш залежним від політичної волі, ніж від аналітичних викладок фінансових експертів.

Останнім часом у практиці бюджетного менеджменту використовуються ще два аналітичні методи: «вартісного ефекту» й «ефективності витрат». Порівняно з методом «витрати—вигоди» ці аналітичні процедури зовсім молоді і дещо спрощені. Метод «аналізу вартісного ефекту» передбачає визначення з численних можливих багатовимірних варіантів дій відповідного носія прийняття рішень оптимальне для нього рішення (за різних можливостей). Суб'єктивні постановки цілей одного носія зважуються і порівнюються «безрозмірними» вартісними ефектами .

Критерієм прийняття бюджетних рішень у рамках цього методу є «вартісний ефект». «Вартісний ефект» альтернативних дій є суб'єктивним поняттям, що визначається через придатність проекту для індивідуального задоволення потреб носія прийняття рішень. Цей критерій не є «грошовою» (монетарною) величиною і визначається як індекс, обумовлений виключно постановками цілей і пріоритетів носія прийняття рішень. Центральна концептуальна проблема методу «аналізу вартісного ефекту», як зазначають німецькі економісти, — це відсутність у реальному житті незалежно існуючих один від одного різних цілей і, відповідно, ступеня їх реалізації. Без цього, підкреслюють вони, неможливо побудувати матрицю часткових вартісних ефектів.

Метод «аналізу ефективності витрат» ураховує позитиви аналітичних методів «витрати—вигоди» і «вартісного ефекту», але водночас значною мірою відрізняється від них. Якщо метод «витрати—вигоди» створює основу для прийняття рішень на ма-кроекономічному рівні, то метод «аналізу ефективності витрат» — на мікроекономічному рівні. Кожний із цих методів має свої, різні передумови для аналізу. Метод «аналізу ефективності витрат» на відміну від методу «витрати—вигоди» досліджує наслідки функціонування проекту, беручи до уваги багатоспекторність постановки цілі. Він здатний за допомогою більш глибокого і детального аналізу мети знаходити нові шляхи рішень, досліджувати не тільки переваги, а й недоліки проектів, ставити цілі конкретних дій у залежність від головної мети.