Сторінка
2
Структур Національного банку України становить центральний апарат та його функціональні органи (Центральна розрахункова палата, через яку проходять всі міжбанківські платежі, Центр міждержавних розрахунків, Центральне сховище тощо); Кримське республіканське, обласні управління і розрахункові центри при них, регіональні відділення і розрахунково-касові центри в містах і районах; низка організацій при Національному банку.
Державні фінансові органи Органи, що разом із Центральним банком виконують регулюючі функції у сфері фінансів. Найголовнішим серед них є Міністерство фінансів, яке займається питаннями планування та виконання державного бюджету і бюджетним фінансуванням; Державне казначейство яке займається збором державних доходів і їх витратою згідно з державним бюджетом.
Комерційні банки На початок 1995 року в Україні було зареєстровано 228 банків (1891 банківська установа). Мало це чи багато? Порівняно з США, де діють тисячі фінансових посередників, звичайно, мало; порівняно з Японією, де діють лише 26 банків, - навіть багато. Відповідь залежить від фінансового стану банків та розвитку всієї системи в цілому. Японські банки мають великі обсяги капіталів та сотні філій по всій країні.
Слід зазначити, що багато банків на початок 1995 року мали невеликі капітали. Так, з усіх діючих близько 60 банків мали капітал, що дорівнював вартості середньої київської трикімнатної квартири. В той же час існували банки з вагомим капіталом та розгалуженою мережею філій. Наприклад „Україна” (535 філій), Промінвестбанк України (400 філій), Укрсоцбанк (116 філій).
В Україні кредитна система перебуває в стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки.
2. Типи грошово-кредитної політики.
Грошово-кредитна політика – сукупність заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і балансування платіжного балансу. Основні напрямки грошово-кредитної політики визначаються вищими законодавчими органами країни, а реалізуються урядами, центральними банками разом з міністерством фінансів.[1]
Здійснюючи грошово-кредитну політику, центральний банк, впливаючи на кредитну діяльність комерційних банків і направляючи регулювання на розширення або скорочення кредитування економіки, досягає стабільного розвитку внутрішньої економіки, зміцнення грошового обігу, збалансованості внутрішніх економічних процесів. Таким чином, вплив на кредит дозволяє досягти більш глибоких стратегічних задач розвитку всього господарства в цілому. Наприклад, недолік у підприємств вільних коштів утрудняє здійснення комерційних справ, внутрішніх інвестицій і т.д. З іншого боку, надлишкова грошова маса має свої недоліки: знецінення грошей, і, як наслідок, зниження життєвого рівня населення, погіршення валютного положення в країні. Відповідно в першому випадку грошово-кредитна політика повинна бути спрямована на розширення кредитної діяльності банків, а в другому випадку - на її скорочення, переходові до політики "дорогих грошей" (рестрикціной).
За допомогою грошово-кредитного регулювання держава прагне зм'якшити економічні кризи, стримати ріст інфляції, з метою підтримки кон'юнктури держава використовує кредит для стимулювання капіталовкладень у різні галузі економіки країни.
Потрібно відзначити, що грошово-кредитна політика здійснюється як непрямими (економічними), так і прямими (адміністративними) методами впливу. Розходження між ними полягає в тому, що центральний банк або робить непрямий вплив через ліквідність кредитних установ, або встановлює ліміти у відношенні кількісних і якісних параметрів діяльності банків.
Розглянемо тепер основні інструменти за допомогою яких центральний банк проводить свою політику стосовно комерційних банок. До них відносяться в першу чергу зміна ставки рефінансування, зміна норм обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку з цінними паперами й іноземною валютою, а також деякі міри, що носять твердий адміністративний характер.
2.1. Політика обов'язкових резервів.
У даний час мінімальні резерви - це найбільш ліквідні активи, що зобов'язані мати всі кредитні установи, як правило, або у формі готівки в касі банків, або у виді депозитів у центральному банку або в інших високоліквідних формах, обумовлених центральним банком. Норматив резервних вимог являє собою встановлене в законодавчому порядку процентне відношення суми мінімальних резервів до абсолютного (об'ємним) або відносним (збільшенню) показникам пасивних (депозитів) або активних (кредитних вкладень) операцій. Використання нормативів може мати як тотальний (установлення до всієї суми зобов'язань або позичок), так і селективний (до їх визначеної частини) характер впливу.
Мінімальні резерви виконують дві основні функції.
По-перше, вони як ліквідні резерви служать забезпеченням зобов'язань комерційних банків по депозитах їхніх клієнтів. Періодичною зміною норми обов'язкових резервів центральний банк підтримує ступінь ліквідності комерційних банків на мінімально припустимому рівні в залежності від економічної ситуації.
По-друге, мінімальні резерви є інструментом, використовуваним центральним банком для регулювання обсягу грошової маси в країні. За допомогою зміни нормативу резервних кошт центральний банк регулює масштаби активних операцій комерційних банків (в основному обсяг видаваних ними кредитів), а отже, і можливості здійснення ними депозитної емісії. Кредитні інститути можуть розширювати позичкові операції, якщо їхні обов'язкові резерви в центральному банку перевищують установлений норматив. Коли маса грошей в обороті (наявну і безготівкових) перевершує необхідну потребу, центральний банк проводить політикові кредитної рестрикції шляхом збільшення нормативів відрахування, тобто відсотка резервування кошт у центральному банку. Тим самим він змушує банки скоротити обсяг активних операцій".
Завантажити реферат