Сторінка
7

Соціальна політика сучасної України

Нині чинне пенсійне законодавство України, при розгляді у відриві від поточної ситуації, може отримати найвищу оцінку. Право на соціальну пенсію мають особи, які не беруть участі у формуванні коштів Пенсійного фонду. Перелік категорій громадян, які мають право на окремі пільги в пенсійному забезпеченні, за новим пенсійним законодавством збільшився майже вдвічі. Пенсії колгоспникам стали призначатися на загальних умовах з робітниками і службовцями. Було скасовано будь-які обмеження для виплати пенсії у разі продовження роботи незалежно від одержуваних доходів. Проте будь-які правові норми мають сенс, якщо вони діють фактично, відповідають фінансовій і демографічній ситуації в державі, сприяють соціально-економічному розвитку, фінансовій стабільності.

Тариф внесків на соціальне страхування становив після набрання чинності Законом «Про пенсійне забезпечення» 61 % фонду оплати праці, з яких 53 % спрямовувались до Пенсійного фонду.

Повноцінне запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального страхування дозволить б у перспективі перенести частину витрат не лише пенсійного забезпечення, але й соціального захисту загалом на працюючих, що відповідає принципам організації економіки на ринкових засадах. Така політика, здійснювана разом з прив’язкою розмірів допомог до розмірів внесків в залежності від страхового стажу і заробітку одночасно з реалізацією курсу держави на підвищення рівня оплати праці, сприятиме легалізації трудових доходів громадян та підвищенню рівня життя, його стабільності та економічної безпеки індивіда. Соціальне страхування спрямоване на посилення соціального захисту працюючих і членів їхніх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.

Протягом останніх років Верховна Рада України прийняла Закони України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування», «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання», що дозволило, починаючи з 2001 року, запровадити в Україні три з п’яти основних видів загальнообов’язкового державного страхування.

Реалізація системи соціального захисту населення на страховій основі - прогресивний напрям соціальної політики. Він забезпечує індивідуалізацію внесків застрахованих осіб, встановлює залежність розміру допомоги від сплати страхових внесків, страхового стажу, сприяє легалізації трудових доходів громадян. Проте слід наголосити, що в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов’язане з податковою політикою і політикою грошових доходів населення. Незважаючи на те, що реалізація курсу на економічне зростання, звичайно, повинна супроводжуватися зменшенням податкового тягаря на підприємства, перекласти на працівника частину сплати страхових внесків з роботодавців можливо лише за умови підвищення його заробітної плати. Існує низка потенційних загроз, які свідчать про необхідність обережного ставлення до форсування переходу до страхових принципів соціального забезпечення на сучасному етапі.

По-перше, передача управління частиною активів системи соціального страхування до недержавних страхових фондів потребує значної уваги до проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього використання. За вкрай низького розвитку фондового ринку в Україні надійність такого інвестування гарантована бути не може, оскільки досягається диверсифікацією вкладень, різного роду страховими інституціями тощо. Зі свого боку, держава, виходячи із міркувань макроекономічної стабілізації, цілком може під приводом забезпечення надійності недержавних страхових фондів, зобов’язати їх вкласти частину коштів у державні папери, ліквідність яких, як показав досвід кінця 90-х, також не гарантована.

По-друге, низький рівень ефективності чи збитковість, висока загроза фінансового «провалу» чи банкрутства підприємств, які панують в економіці України сьогодні, не дають підстав для оптимізму щодо механізмів збереження та примноження коштів недержавних страхових фондів. Високий рівень економічної невизначеності щодо темпів інфляції, динаміки валютного курсу тощо не дає менеджерам фондів можливості здійснювати належне стратегічне планування. Отже, не виключена можливість утворення на базі недержавних фондів свого роду «фінансових пірамід», хоч і з більшим терміном життя.

По-третє, навряд чи коректною є ідея примусити робити додаткові страхові «заощадження» людей, дохід яких сьогодні знаходиться на рівні, нижчому за прожитковий мінімум. Цілком очевидно, що вони не в змозі сплачувати додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування. В разі ж, якщо це здійснюватиметься в примусовому порядку на рівні підприємства, це означатиме підвищення тиску на фонд заробітної плати і погіршення підприємницького клімату в країні.

Отже, попри безперечну важливість і необхідність реформи фінансування соціального забезпечення в Україні, її запровадження на сучасному етапі може стати негативним чинником у динаміці трансформаційної кризи і потребує тривалого часу. Відтак головні заходи із розвитку страхового соціального забезпечення потрібно здійснювати лише на базі встановлення стійкого економічного зростання, яке спирається переважно на внутрішні чинники економічного розвитку і супроводжується стабільним поліпшенням фінансового стану громадян, підприємств і держави.

2. МІСЦЕ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ

Соціальний захист є складовою соціальних гарантій населенню, які повинні забезпечуватися державою за ринкових умов відповідно до засад соціальної політики. До таких гарантій належать:

Ø гарантування кожному працюючому громадянину мінімального рівня заробітної плати, її індексації згідно з прожитковим мінімумом;

Ø задоволення освітньо – культурних потреб та належного рівня охорони здоров’я з метою всебічного розвитку особистості;

Ø захист купівельної спроможності малозабезпечених громадянин;

Ø вирівнювання рівнів життя окремих категорій населення тощо.

Забезпечення цих гарантій можливе за умови комплексного використання різних методів і важелів, зокрема, реалізації конституційних прав громадян на працю і допомогу з безробіття, за провадження оплати праці не нижче мінімального рівня, індексації зарплати в умовах зростання цін та прожиткового мінімуму, надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим сім’ям та сім’ям, які мають дітей, матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо[9].