Сторінка
4

Гроші як основа фінансових ресурсів. Стійкість грошового обігу. Інфляція

Дж.М. Кейнс одним із перших серед сучасних буржуазних тео­ретиків відкрито визнав, що капіталізм серйозно хворий, що основ­ними недугами його економічного життя є безробіття, нестача попи­ту та ін., які мають не випадковий, а закономірний характер і поро­джені особливостями капіталістичного господарського механізму, який, на його думку, потребує систематичних коригувань з боку дер­жави. Головна ж небезпека полягає в хронічній нестачі попиту на товари. Тому необхідно вводити в обіг додаткові платіжні засоби з метою стимулювання витрат населення і компаній, заохочувати бан­ківський кредит шляхом зниження процентних ставок, безпосеред­ньо створювати додатковий попит з боку державного сектору за до­помогою бюджетних асигнувань. Не будемо похапцем та не завжди обачно відкидати з порогу такий підхід, як це "успішно" робилося раніше. Адже післявоєнна практика зміни господарських механізмів розвинених капіталістичних країн "за Кейнсом" незаперечне довела слушність основних його доказів. Але заради об'єктивності зазна­чимо, слідом за доказами зарубіжних критиків Кейнса, що його ре­цепти, за всієї привабливості, мають яскраво виражений інфляцій­ний характер, що засвідчила практика 60—70-х років у розвинених капіталістичних країнах. Зростаюча інфляція, прискорений процес знецінення грошей, який у цей час охопив ці країни, поставили на порядок денний питання про невідкладний пошук засобів стабілі­зації грошового обігу та цін шляхом обмеження припливу платіжних засобів в обіг, що, звичайно, суперечило прийнятій до цього у більшості країн кейнсіанській практиці штучного накачування попиту.

Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані в післявоєнній літературі Заходу представники доктрини монетариз-му. Початок монетаризму датується 1956 p., коли вийшла праця, де викладалося кредо нового напряму, — збірник статей за редакцією американського економіста Мілтона Фрідмена під назвою "Дослі­дження в галузі кількісної теорії грошей". Сам термін "монетаризм" виник у 1968 p., коли інший американський дослідник у галузі гро­шей та грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. По­пуляризації цього терміна сприяли праці М. Фрідмена.

Однак протягом майже 25 років монетаризм не був популяр­ним. Лише в 70-х роках почалися досить стрімкий злет та нечувана досі його популярність, що пояснюється реальною економічною си­туацією того періоду.

Насамперед монетаристи підвели теоретичну підвалину під прак­тичну необхідність відмови від державного втручання в економіку, яке так активно проповідувалося Д. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників — К. Бруннера, Ф. Кейгена, Р. Седлена, Д. Фенда та ін. — кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, тоді як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим "запасом міцності" й зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики "управ­ління попитом". Тому, щоб звести до мінімуму подібні коливання та ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

Монетаризм привертає увагу багатьох економістів логічною зла­годженістю, моністичним характером своєї будови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (мо­дель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки — універсальними. Виникнувши як теорія попи­ту на гроші, монетаризм з часом став претендувати на роль нової економічної філософії і водночас виступати як особливий тип кредитно-грошової політики, що націлена передусім на контроль за зростан­ням грошової маси (на противагу контролю за процентними ставками).

Згідно з монетаризмом рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що перебуває в обігу; в рамках короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не лише цін, а й виробництва, у тривалій же перспективі це приводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрід-мен займається головним чином дослідженням залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довгостроковому плані. Він здійснив історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Внаслідок цих досліджень М. Фрідмен дійшов таких висновків:

• для стабілізації цін важливе значення має неінфляційне зро­стання грошової маси;

• якщо зміни цін передбачувані й не дуже значні, економічне зростання може відбуватись як за зростання, так і за падіння цін;

• взаємозв'язок зміни грошової маси і тих змінних, на які ця маса має вплив, залишався сталим, незважаючи на різні причини зро­стання маси грошей;

• основний шлях впливу грошової маси на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Для того, щоб розв'язувати поточні питання економічної політи­ки, потрібно знати, за Фрідменом, особливості взаємозв'язку темпу зростання цін та рівня безробіття на короткочасний період (крива Філліпса). Ця крива відбиває закономірність — зниження рівня без­робіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати, в основі якої розкривається твердження, що нація може знизити рівень без­робіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

Крива Філліпса може бути використана саме стосовно короткого відрізку часу, бо в довготривалому періоді навіть низький рівень безро­біття призводить до зростання інфляції, оскільки залежить від пози­ції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зрос­тання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту черго­вого потрясіння і т. ін. Прикладом можуть служити дві нафтові кри­зи як два свого роду економічних стреси (1973 і 1979 p.), які підвищи­ли інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 %.

Однак автори підручника "Економіко" П. Самуельсон і В. Норд-хаус зазначають, що теорія простої і стабільної кривої Філліпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, що є на "природному" рівні, коли фактори, які понижують або підвищують ціни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, "природний" рівень безробіття становив на початку 60-х років 4 %, у 80-х ро­ках — 6—7 % і зріс внаслідок дії таких факторів: