Сторінка
3

Міжнародний ринок облігацій. Євроринок

Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).

Конвертовані облігації набули розповсюдження на євроринку цінних паперів у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власникові менший процент, ніж, наприклад, "прямі" облігації, зате дають йому право по закінченні терміну обміняти їх на акції компанії-пози­чальника за умови, що дивіденди за акціями виявляться вищими, ніж проценти за облігаціями.

Облігації з опціоном також з'явилися у 80-ті роки. Вони дають інвестору право вибору різних варіантів операції. Наприклад, було випущено позику, яка дозволяла власникові за рахунок опціону купи­ти одну тройську унцію золота за наперед встановленою ціною. Ку­півля таких акцій мала рацію за умови, що ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з опціоном також дають мож­ливість обмінювати один вид цінного паперу на інший: наприклад, облігацію — на акцію, або облігацію з "плаваючою" ставкою — на облігацію з фіксованою ставкою.

Для залучення коштів інвесторів, ресурси яких відрізняються довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди), випускаються облігації з фіксованою, а також "плаваючою" ставкою на досить значні терміни — 30 і навіть 40 років.

Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину курсової вартості облігацій, а суму, що зали­шилася, він може внести через певний час.

Позичальники на єврооблігаційному ринку залежно від країни походження поділяються на такі основі групи:

• розвинуті країни;

• країни, що розвиваються;

• міжнародні інституції, які не мають конкретної національної

належності;

• оффшорні центри.

Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні 15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються — 7; міжнародні інститути — 10; оффшорні центри — 8 %. Причому на трійку лідерів — Західну Європу, США і Японію — 65 %. Понад 90 % всього обсягу залучених шляхом випуску єврооб­лігацій коштів припадає на позичальників із Північної Америки, Західної Європи, Азії (переважно Японії), Австралії і Нової Зеландії та на міжнародні організації1.

Слід зазначити, що групування суб'єктів євроринку за принци­пом інвесторів у облігації на пред'явника є досить умовним, оскіль­ки достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних па­перів практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації, які розповсюджують єврооблігації, виявляють винятко­ву стриманість у визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афі­шувати. Крім того, доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій номінальній вартості в 1000 дол. США за одини­цю) робить їх привабливими для продажу приватним, "роздрібним" інвесторам, що призводить до такого явища, як "розводнювання" єврооблігацій.

І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити

декілька основних груп "кінцевих" інвесторів, які займають доміну­юче становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституційні інвестори.

Приватні інвестори — це фізичні особи, які здійснюють опера­ції з єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими, або роздріб­ними, інвесторами.

Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інве­сторів, які проживають у країнах із недостатньо розвинутим рин­ком капіталу і обмеженими інвестиційними можливостями, для роз­міщення тимчасово вільних грошових коштів. Для осіб із економіч­но і політичне нестабільних країн, або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій також виступає досить при­вабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки цьому переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє достатнім досві­дом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації, наданої позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить тради­ційної, можна сказати консервативної, позиції, надаючи перевагу купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім того, приватні інвестори намагаються "тримати" єврооблігації до моменту погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу облігацій, обміну одних інвестиційних інстру­ментів на інші, граючи на змінах і терміновості ринку, як це прита­манно професійним учасникам євроринку. Як правило, метою та­ких приватних інвесторів є намагання будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних валютах.

Як показує аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, що розміщу­ються на ринку, належить швейцарським і люксембурзьким бан­кам, які діють в інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. При­чому переважна більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були придбані в останні десять років XX ст., коли активний рух до ринкових засад економіки розпочали постсоціалі-стичні країни та країни пострадянського простору.

Іншою вагомою групою ринку єврооблігацій є інституційні інве­стори. Важливим етапом у зростанні ролі інституційних інвесторів стала практика випуску з першої половини 90-х років великих євро-облігаційних позик, що дало змогу звузити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність вторинного ринку єврооблігацій.

На ринку єврооблігацій у групі інституційних інвесторів можна виділити:

• банки (центральні, інвестиційні, комерційні);

• державні установи;

• міжнародні фінансові інститути;

• пенсійні фонди;

• страхові фонди і компанії (у тому числі оффшорні);

• взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);

• менеджерів вкладів (управляючих інвестиціями);

• пайові інвестиційні фонди;

• великі корпорації.

Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють цент­ральні банки, чому сприяло інтенсивне накопичення ними валют­них резервів. Однак ця категорія інвесторів досить обережна у ви­борі інвестиційної стратегії поведінки на ринку єврооблігацій. Де­які банки вважають, що найбільш розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи — депозити і короткотермінові державні зобов'язання. Більша ж частина дотримується точки зору, згідно з якою їхні резерви мають залишатися незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше цент­ральні банки обмежувалися вкладанням коштів у цінні папери з терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових інструментів значно розширився, і відповідно розширилися та дифе­ренціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків.