Сторінка
4

Світові валютно-фінансові системи та їх еволюція

Централізована система золотомонетного стандарту перебувала в повній гармонії як із переважно централізованими системами про­мислового виробництва, так і системою світової торгівлі, швидкому розвитку якої вона активно сприяла. Так, якщо обсяг світової торгівлі у 1850 p. прийняти за 100 %, то у 1880 p. він становив 370, а в 1913 p. — 1000 %. Таке колосальне зростання обсягів зовнішньої торгівлі принесло зиск перш за все чотирьом провідним країнам світу: Великій Британії, Сполученим Штатам Америки, Німеччині та Франції, на яких у сукупності припадало близько 50 % загально­го обсягу світової торгівлі.

Щодо позицій у світовій валютній системі, то на той час серед провідних країн світу виділялася Велика Британія, частка національ­ної валюти якої в міжнародних розрахунках становила у 1913 p. 80 %. Саме тому золотий стандарт до 1914 р. було прийнято назива­ти стерлінговим стандартом.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки пере­ваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, ця система встановлювала пряму залежність грошової маси, що оберталася в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкрит­тя нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Але найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стандарту було те, що за цих умов практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояс­нюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії й інфляційне знецінення національних гро­шей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, викорис­тання у конкретних напрямках економічної політики.

Останній недолік особливо відчувався під час воєн: існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових гро­шей та монетизації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої краї­ни. Країна, що намагалася фінансувати військові витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Саме з цієї причини Сполучені Штати Америки відмови­лись від практики золотого стандарту під час громадянської війни, а європейські країни — під час Першої світової війни.

Перша світова війна в найбільшій мірі й остаточно дестабілізувала систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх центральних банків і призупинити обмін на золото своїх валют, встановивши примусовий курс. Наприклад, Франція, яка збільшила свою грошову масу під час війни в 3 рази, загалом мала витрати на цю війну в сумі 215 млрд золотих франків. Розподіл золота у світі докорінним чином змінився на користь США, які вступили у війну значно пізніше.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золотими запаса­ми країн, які брали в ній участь, докорінним чином змінилося на ко­ристь грошової маси, що спричинило в них значні інфляційні процеси.

Прагнення до валютної стабільності примусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 p. європейські краї­ни відновлюють золотий стандарт, але вже в модифікованому ви­гляді золотозливкового стандарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма зо­лотого стандарту. Вона сформувалася в ряді високорозвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до "Великої депресії" 1929—1933 pp. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти про­відних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золо­тий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг кожний. Таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений пев­ними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних краї­нах було впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базу­валася на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іно­земній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали на­зивати девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлен­ня якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Гену­езькій міжнародній економічній конференції в 1922 p.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти еко­номічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і функціонува­ла досить давно. Вперше її використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще у другій половині XVII ст. У 1894 p. у Росії, яка намагалась одержати значні зовнішні позики, утворилися за кордоном великі валютні резерви, і російський уряд заявив про готовність продавати і купува­ти цінні папери на закордонних біржах за фіксованим курсом. Після 1920 p. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Цен­тральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних на золото. Країни, що приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

• країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно підтримувати значний рівень економічної активності й високий по­пит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби;

• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із ко­роткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають у ролі валютних центрів.

Загалом період між двома світовими війнами характеризувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завда­вали значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнарод­них економічних відносин. Відносна валютна стабілізація настала в період 1922—1928 pp., але невдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933 pp., яка охопила і світову валютну систему. Головними особливостями валютної кризи були: циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кре­дитної кризи; структурний характер, адже основні принципи світо­вої валютної системи, що ґрунтувалися на золотому стандарті, зазна­ли поразки; значна довготривалість та виключна глибина і гострота.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5 


Інші реферати на тему «Фінанси»: