Сторінка
3

Регіональні валютно-фінансові угруповання

Специфічною рисою валютної зони французького франка є існу­вання трьох підгруп держав, що входять до неї.

До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французь­кої Республіки.

Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар.

До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс.

У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невід­дільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків. Так, африкан­ські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) одержують державну до­помогу з боку Франції: субсидії, позики або гарантії фінансуван­ня, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торго­вельні й фінансові переваги. Стосовно країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються пре­ференційним режимом у торговельних відносинах; з Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробіт­ництво, що регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відноси­ни з Францією.

Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною та життєздатною й успішно функціонує донині.

3. Валютний союз країн ЄС

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіо­нальних валютних угруповань є Валютний союз країн ЄС (ВС).

На початку 70-х років, за умов зростання амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн — членів Євро­пейського економічного співтовариства ("Спільного ринку"), спря­мовані на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 p., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонської уго­ди, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему — Євро­пейську валютну систему (ЄВС). У ній беруть участь країни — чле­ни Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин було і є існування поряд із міжнародною валютною системою регіонально­го валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна сис­тема (згодом — ВС). Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між країнами, які входили до ЄЕС.

Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коли­вань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом "кошика", в якому курси національних грошових одиниць змішані залежно від котируван­ня тієї чи іншої валюти. Її ще називають "валютна змія", перевага якої полягає в тому, що сама "змія" в цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується паритетна сітка двосторон­ніх курсів валют та визначається фіксована межа їх відхилення. Так, остання становила спочатку для всіх країн ±2,25 %, за винятком Італії та Іспанії, для яких була більш широка (для Італії, напри­клад, ±6 %). Пізніше ця межа була розширена до ±15 %, а згодом — до ±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європей­ської валютної системи. У зовнішньому плані — створення західно­європейського валютного полюса в поліцентричній валютній системі.

Створення ЄВС продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності й стабільності за раху­нок ослаблення прив'язки європейських валют до долара, що дало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

• зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валют­ного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтрим­ки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;

• механізм кредитної допомоги урядам, які натрапляють на фінансові труднощі при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський ва­лютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовували для короткотермі­нового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

• спеціальну європейську розрахункову одиницю — ЕКЮ, яка була колективною міжнародною валютою і мала визначений валют­ний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їх частки в сукупному валовому національному продукті.

Таблиця 7.1. Частка валют країн ЄС у "кошику" ЕКЮ, %