Сторінка
1

Гуманістична освітня парадигма

Гуманізація як пріоритетний напрям сучасної освіти є головною умовою реалізації творчого потенціалу, формування його педагогічного мислення, професійної компетентності, гуманітарної культури.

Згідно з ідеєю гуманізації людина розглядається не як істота, яка виконує та підтверджує певні психологічні закономірності, а як творча особистість, здатна не тільки здійснювати, а й порушувати ці закономірності, розвивати їх та створювати нові.

Гуманізація педагогічної освіти завжди пов'язана із соціокультурними змінами, що відбуваються в суспільстві. На кожному історичному етапі висуваються нові вимоги до особистості вчителя та його підготовки.

Нова філософська концепція освіти, в якій акцентувалося на становленні самосвідомості особистості, на її самоформуванні в актах самопізнання культури, постала на початку XIX ст. За допомогою такого підходу, найбільш розвиненого у німецькій класичній філософи (Г.Гегель, Й.-Г.Гердер, В.Гумбольт), вдалося добитися утвердження права особистості на освіту. Сутність гуманістичної парадигми чітко висловлена в категоричному імперативі І.Канта: «„.дій так, щоб ти ніколи не ставився до людей тільки як до засобу, а завжди як і до мети», «поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства (тобто були визнані всіма)».

Безумовно, гуманістична парадигма освіти ґрунтується на глибоких традиціях гуманізму зарубіжної та вітчизняної педагогічної думки (Я.А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, К.Ушинський, Л.Толстой, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін.). У сучасній психолого-педагогічній науці гуманістичний підхід розглядається передусім як знищення в педагогічній діяльності авторитарних методів та об'єктивного підходу до особистості, але при цьому зберігається методологія пізнання людини, вироблена основним напрямом психології — діяльнісним підходом (Л.Божович, Л.Виготський, П.Гальперін, О.Лурія та ін.). Особливості гуманістичного підходу розкриті в концепціях виховання, розроблених І.Бехом, А.Бода-льовим, О. Вишневським, І. Ісаєвим та ін.

Проблеми гуманізації навчання

Перед педагогічним світом, та й не лише педагогічним, постає проблема «гуманізації» («олюднення») та гуманітаризації (переорієнтації на людину) освіти, відтак подолання технократизму, бездуховності й формалізму шкільної освіти. Не маючи можливості й потреби навчати школярів усьому, суспільство задається питанням: як виділити той мінімум змісту, який був би доступним переважній більшості молоді й разом із тим достатнім для виконання нею загально-соціальних функцій. Бажання включити якомога більше від освіти має входити досвід творчої діяльності і досвід емоційно-ціннісного ставлення, частково споконвічний, а частково змінний перебігом часу за своїм спрямуванням будь-який навчальний предмет, як і навчальний матеріал, що його наповнює, повинен передбачати не лише знання й уміння, а й творчу діяльність, яка поступово ускладнюється, систему цінностей і ставлення до них, які відповідають часу й вимогам суспільства. Нині, коли руйнується багато ідеалів, руйнується світогляд, надто важливо розвивати здібності молодого покоління, прилучати його з ранніх літ до емоційної життєдіяльності, що має гуманістичну мету, до творчої діяльності, яка є і чинником духовності особистості, і способом її самовираження, і запорукою успішного розвитку суспільства. Заронити в душі учня іскру творчого підходу до всього того, що він робить (чи то розв'язує задачу, виконує практичні завдання, слухає пояснення вчителя, чи читає літературу, дивиться фільм тощо), - такою має бути мета кожного навчального заняття. Але цього мало: треба повсякчасно стимулювати творчість дітей, розвивати їхнє мислення, вчити їх творчо підходити до розв'язання навчальних і життєвих ситуацій.

Проблеми гуманітаризації освіти виникла значною мірою внаслідок зростання культурних потреб людства. Разом з тим, вона пов'язана з вимогою підвищення розвивальної ролі й виховного потенціалу школи. В плані етичного виховання гуманітаризація освіти протиставляється технократизму, формалізму й бездуховності, тобто спрямованості освіти лише на служіння науково-технічному прогресу.

Слід підкреслити, що технократичне мислення не є невід'ємною рисою представників науки взагалі і технічного чи природничого знання зокрема. Воно може бути притаманним і політичному діячеві, і представникові мистецтва, і гуманітарієві, і педагогові. Технократичне мислення-це світогляд, істотними рисами якого є примат засобу над метою, часткової мети над смислом і загальнолюдськими інтересами і цінностями, це мислення, якому чужі розум і мудрість. Для нього не існує категорій моральності, совісті, людських переживань! гідності. В освіті й психолого-педагогічній науці технократизм мислення проявляється в тому, що учня розглядають як важливий компонент педагогічної системи, який навчають, програмують, моделюють, інтегрують; він є об'єктом найрізноманітніших маніпуляцій, а не особистістю, для якої характерна не лише самодіяльність, але й свобода простору діяльностей.

Головне завдання є в подоланні технократизму й формуванні духовності полягає в подоланні двох суперечностей.

Перша з них - це подолання існуючого розриву між навчальною й виховною метою. Адже навчальні предмети переважно побудовано так, що вони об'єктивно знеосіблені й етично нейтральні. Найгуманнішої мети навчання чи виховання не буде досягнуто, якщо учень не сприйме її внутрішньо, тому освітній процес слід будувати на основі внутрішніх потреб.

Друга - це формування в учнів естетичного ставлення до навчання й до навчальної праці. Естетичне виховання зводиться в нас в основному до ознайомлення учнів з мистецтвом, технічною естетикою, естетикою навчального середовища. Це, безумовно, теж важливо. Та, не пізнавши прекрасного в собі, в своїй діяльності, учень бачитиме в мистецтві лише розвагу.

Поки що школа й педагоги в боргу перед своїми вихованцями: вони мало що роблять для духовного розвитку дітей. У прагненні дати якомога більше знань з навчального предмета, вони випускають з поля зору головне - вироблення в дітей вищих людських потреб і загальнолюдських моральних ідеалів, прилучення їх до творчості. і тут не можна сподіватися на автоматичну дію принципу виховного навчання: оскільки учень навчається, то він тим самим і виховується. Таке розуміння, цього надзвичайно важливого дидактичного принципу не виправдовується на практиці. Виховання вимагає особливої ваги, спеціально організованої діяльності, а принцип виховного надання лише диктує потребу зробити навчання виховним, стверджує відповідальність учителя за результати не лише навчання, а й виховання школярів.

Варто сказати про гуманітаризацію шкільної природничої освіти і передусім фізики з огляду на те, що вона (гуманітаризація) сьогодні популярна за кордоном, її ініціаторами й реалізаторами часто виступають відомі вчені. Ось, для прикладу, як сформулював своє бачення гуманітаризації освіти американський фізик-теоретик, лауреат Нобелевської премії Ісидор Рабі на нараді Комітету з освітньої політики при Американській асоціації розвитку науки: «Я переконаний у тому, що ми не досить обачні, коли вибираємо способи формування уявлень учнів про фізичну науку, які б дали можливість школярам її зрозуміти, відчути й оцінити. Ми показуємо дуже мало.