Сторінка
2
І. Р. Палей, класифікуючи методи навчання української мови залежно від його етапів, виділяє методи повідомлення знань (евристичний, догматичний, аналітико-синтетичний); закріплення і вироблення навичок (списування, граматичний розбір, диктант, коментоване письмо, робота над помилками, самостійні письмові роботи); обліку і контролю (перевірні завдання і вправи різних видів). Тим часом у педагогічному процесі далеко не завжди можна провести чітку межу між етапами навчання, оскільки вони виступають на уроці головним чином не ізольовано, а в різних відношеннях і комбінаціях. Неправомірним, на нашу думку, є також віднесення до того чи іншого методу навчання певних робіт і вправ з мови.
Найбільш прийнятною для викладання української мови та й, мабуть, інших предметів видається класифікація методів за способом взаємодії вчителя і учнів на уроці, що відповідає характерові навчального процесу в сучасній школі.
Ці способи можуть бути різними:
учитель викладає (розповідає, пояснює) матеріал – учні слухають;
учитель і учні обмінюються думками з теми, що вивчається, завдяки чому доходять потрібних висновків та узагальнень, формулюють визначення, правила;
учитель організовує спостереження школярів над виучуваними мовними фактами і явищами з наступним колективним обговоренням;
учні під керівництвом учителя самостійно здобувають знання за підручником та іншими джерелами;
учні, виконуючи практичні завдання і вправи, засвоюють потрібні знання, які уточнює і узагальнює вчитель.
У зв’язку з цим виділяємо такі основні методи навчання мови в школі: усний виклад учителем матеріалу (розповідь, пояснення), бесіда вчителя з учнями, спостереження учнів над мовою, робота з підручником, виконання вправ.
Кожний з названих методів звичайно використовується, щоб учні активно сприймали і усвідомлювали новий матеріал. Проте їх застосовують також – повністю або частково – в сполученні з іншими методами під час закріплення, повторення, а деякі з них (метод вправ) – для вироблення у школярів практичних умінь і навичок з мови.
Оптимальний вибір методу
Наукова класифікація дидактичних методів, безперечно, має велике значення для теорії і практики навчання в школі. Проте ще більше важить визначення своєрідності кожного методу, його ефективності, особливостей застосування залежно від конкретних умов.
Дуже актуальним є питання про оптимальний вибір методів навчання. На думку дидактів, вибір того або іншого методу (сполучення методів) зумовлюється передусім характером матеріалу. Чим простіший матеріал, тим більше місця у вивченні його повинна займати самостійна робота учнів. Засвоєння складного матеріалу пов’язане з поясненням учителя, проведенням спостережень над явищами і фактами. На вибір методу впливають також зв’язок виучуваного матеріалу з попереднім і наступним, співвідношення в ньому елементів теоретичного і практичного характеру, рівень загального розвитку учнів і їхньої підготовки з предмета. Метод повинен ставити перед учнями посильні труднощі, успішне подолання яких – шлях до пізнання.
Неодмінною умовою раціонального використання будь-якого методу є відповідність його завданням уроку. На вибір методу, безперечно, впливають психологічні й вікові особливості учнів, особистісні і професійні якості вчителя, ліміт навчального часу, матеріальна база навчання.
Критерієм ефективності методу слід вважати свідоме і міцне (за умови економної витрати часу) засвоєння учнями навчального матеріалу і набуття практичних умінь і навичок. Ефективний метод передбачає активну розумову діяльність школярів, пов’язану з умінням учитися, оволодівати знаннями.
Навряд чи правильним було б строго регламентувати вибір того або іншого методу – слід мати на увазі обґрунтовану варіативність їх застосування.
Використання традиційних і нових методів
У викладанні мови витримали випробування часом багато традиційних методів навчання, зокрема розповідь учителя, евристична бесіда, спостереження над мовою та ін. Було б, звичайно, неправильним протиставляти їм як „активніші” нові методи, що з’явилися в шкільній практиці. Адже кожен метод по-своєму служить досягненню мети уроку.
Розповідь як метод навчання являє собою зв’язний усний виклад учителем змісту навчального матеріалу, ілюстрований яскравими, переконливими прикладами. Йдеться не про догматичну розповідь, що панувала з старій школі, а пояснювально-доказову. Лише така розповідь може захопити учнів, збудити їхню думку, викликати інтерес до знань, надовго запам’ятатися.
Надуживання методом спостереження спричинилося до його дискредитації. Почасти він відображений у нових підручниках, де частину матеріалу викладено на основі вправ для спостережень і самостійних висновків учнів. Досвід роботи за цими підручниками показує, що метод спостереження доцільно застосовувати тоді, коли факти і явища, що вивчаються, є специфічними для української мови або складними, потребують того, щоб у них спочатку розібратися шляхом аналізу тексту (прикладів), а потім вдаватися до відповідного теоретичного положення, граматичного визначення чи правила. При цьому треба уникати помилок минулих років, а саме перетворення спостереження в універсальний метод навчання мови.
Робота з підручником. Користуючись цим методом, учні самостійно чи з допомогою вчителя набувають і вдосконалюють знання, вміння та навички. Робота з підручником потребує вміння правильно читати і розуміти текст, осмислювати прочитане, засвоювати з нього потрібні факти, узагальнювати їх, записувати висновки.
Здебільшого вчителі-словесники звертаються до підручника, щоб уточнити колективно сформульовані учнями визначення чи правила або провести тренувальні вправи. Дехто згадує про нього, власне, лише тоді, коли дає домашнє завдання.
Метод вправ. Без тренування, одними лише поясненнями не можна досягти опанування учнями мови. Потрібна струнка, науково обґрунтована система практичних завдань і вправ з кожного розділу шкільного курсу.
Чільне місце на уроках мови в 4-8 класах передусім повинні посідати мовний аналіз, різні проблемні завдання, творчі вправи (складання зв’язних текстів з певним лексико-граматичним чи стилістичним завданням, написання невеликих творів за картиною або на матеріалі життєвого досвіду учнів та ін.). Усні вправи мають чергуватися з письмовими; вправи з граматики і правопису – поєднуватися із завданнями з розвитку мовлення.
Проблемне навчання. Цей метод, що набув поширення в школах порівнюючи недавно, дає змогу залучити до роботи весь клас, примушує учнів інтенсивно мислити, шукати і знаходити відповіді на питання, внаслідок чого знання набуваються не лише пам’яттю, а передусім розумом.
Проблемні ситуації виникають головним чином тоді, коли в учнів для успішного розв’язання пізнавальної (пошукової) задачі не вистачає потрібних знань. Отже, в основі проблемної ситуації лежить суперечність між тим, що учні знають, і тим, що вони повинні знати. Завдяки їй створюються умови для активного засвоєння школярами нового матеріалу. Вивчення мови на основі створення проблемних ситуацій і розв’язання їх найкраще здійснювати під час пояснення нового матеріалу та закріплення його, причому не на всіх уроках, бо таке „задачне вивчення” потребує чимало часу і не завжди доцільне.