Сторінка
1

Моделювання уроків української мови в школах нового типу

Для формування люди­ни чільне місце належить мові. Вона найглибше про­низує свідомість підсвідомість людини та доносить величезну частку інформації про зовнішній світ. Через мову дитина усвідомлює своє „Я” і напов­нює його відповідним змістом.

Тому на сучасному етапі розвитку школи особливого значення набуває оптимізація навчально-виховного процесу, що досягається поряд з удосконаленням змісту і форм навчання ефективним використанням на уроці як нових, так і традиційних методів роботи з учнями. Проте, незважаючи на актуальність проблеми, методи навчання не знайшли досі належного висвітлення у дидактиці та окремих методиках.

Тут відповідно до сучасного розуміння підкреслено двоєдину спільну діяльність учителя і учнів у процесі навчання, яке включає в себе, з одного боку, викладання вчителя, і, з другого – учіння школярів. Для дальшого розвитку теорії і практики навчання багато важитиме розроблення ефективних методів, способів і прийомів учіння з урахуванням віку учнів і специфіки навчального предмета.

Методи, а отже, прийоми та засоби навчання, які застосовуються в різних співвідношеннях (системі) і за допомогою яких розв’язуються певні дидактичні (навчальні, освітні) завдання кожного етапу уроку, становлять внутрішню його організацію, їм властиве постійне оновлення і вдосконалення у зв’язку із змінами в житті суспільства (науково-технічна революція, розвиток культури та освіти й ін.). Звідси велике значення має активізація навчальної діяльності учнів, розвиток у них творчого мислення, формування навичок самостійної роботи з підручником та іншими джерелами знань, вироб­лення вміння вчитися.

Як же нині викладається українська мова в середній школі? Як потрібно її викладати? Чи можна зараз викладати мову держави так, як вчителі звикли це робити у недалекому минулому? Це різні запитання, і, отже, відповіді на них різні. Спробуємо, бодай стисло, розібратися, викласти свою точку зору.

Підняті нами питання є надзвичайно актуальними на даний час.

Теоретичне значення роботи в тому, що вона реферує все відоме про моделювання, структуру, методи, які застосовуються на уроках з української мови.

Практичне значення: матеріали роботи можуть бути використані вчителями на уроках української мови, а також на заняттях-факультативах і засіданнях гуртка.

Робота складається зі вступу, двох розділів (перший, в свою чергу, вміщує чотири підрозділи), висновків і літератури.

Функції та структура методів

Методам властиві певні функції. Зокрема, спонукальна функція виступає збудником внутрішнього інтересу до навчання, який формується за допомогою спеціальних прийомів, що викликають прагнення набувати знання. Освітня, або навчальна, функція методів спрямована на успішне засвоєння учнями знань та оволодіння практичними вміннями і навичками. Невідривна від освітньої функції і властива кожному методові, виховна функція сприяє формуванню у школярів світогляду, переконань, виробленню звички наполегливо працювати на уроці. Тісно пов’язана з іншими, яку, власне, виконують усі методи, знаходить свій вияв у застосуванні евристичних запитань, пізнавальних задач і проблемних завдань, завдяки чому забезпечується розумовий розвиток учнів . Нарешті, контрольно-корекційна функція полягає в перевірці і виправ­ленні недоліків у знаннях, уміннях і навичках школярів.

Кожний метод має свою внутрішню структуру, складається з окремих прийомів, що виступають як його частини і спрямовані на розв’язання часткових дидактичних завдань. Такими в навчанні мови є порівняння, самостійний аналіз тексту, конструювання речень, складання плану відповіді, взаємоперевірка робіт учнями і т. ін.

Співвідношення методу і прийому міняються залежно від ряду факторів. Зокрема, розповідь, будучи методом навчання, може застосовуватися як прийом. У методі бесіди, коли становить окремі (короткі) зв’язні пояснення вчителем матеріалу уроку. Бесіда (метод) часом використовується як прийом у розповіді вчителя. Спостереження над мовою можуть бути методом навчання, а за певних умов – і прийомом у методі вправ.

Класифікація методів

Найменше розроблене в проблемі методів питання про наукову їх класифікацію. Щодо цього у педагогів і методистів немає єдиного підходу. Одні з них визначають методи за характером пізнавальної діяльності учнів, інші – за джерелами знань, ще інші – за дидактичною метою і т. д.

Зокрема, М. М. Скаткін та І. Я. Лернер при класифікації методів навчання враховують характер пізнавальної діяльності учнів, беручи за основу різний її рівень. Відповідно до цього виділяються такі методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемний, частково-пошуковий і дослідницький. Ця класифікація при всіх її позитивних якостях має і недоліки, оскільки в ній по суті не враховуються способи керування процесом пізнання, взаємозумовлена діяльність учителя і учнів на уроці.

Багато педагогів (Є. Я. Голант, С. Г. Шаповаленко, І. Т. Огород­ников, М. А. Сорокін, А. М. Алексюк та ін.) методи навчання розріз­няють за джерелом одержання учнями знань: словесні, наочні, прак­тичні. До словесних методів вони відносять пояснення, розповідь, лек­цію і бесіду вчителя, при використанні їх джерелом пізнання є слово. Наочні методи – це демонстрація вчителем і спостереження учнями предметів, явищ, процесів тощо. Практичні методи пов’язані з проведен­ням лабораторних і вимірних робіт, формуванням трудових умінь і на­вичок, написанням творів, доповідей, виконанням вправ і т. ін. У викла­данні української мови класифікація методів за джерелом знань може бути використана лише частково. Адже на уроках мови учень черпає знання і набуває мовні вміння і навички головним чином з розповідей і пояснень учителя, з підручника та внаслідок виконання практичних завдань і вправ.

За джерелом одержання знань класифікує методи і Л. П. Федоренко. Таким, на її думку, є, по-перше, теоретичний матеріал підручни­ка (служить для засвоєння науки про мову – понять, правил), по-друге, дидактичний мовний матеріал (джерело знань і навичок прак­тичного володіння мовленням), по-третє, живе мовлення (сприймаєть­ся дітьми у процесі спілкування з учителями). Звідси – своєрідна, не схожа на інші класифікація: методи теоретичного вивчення мови (бесіда, повідомлення вчителя, читання підручника), методи теоретико-практичного вивчення мови та оволодіння мовленням (різні види мовного розбору), методи практичного засвоєння мови (розповідь, опис, роздум за зразком, редагування, перекази і твори). З Л. П. Федоренко солідаризуються автори «Методики викладання української мови в се­редній школі», виділяючи, щоправда, лише дві групи мето­дів – теоретичного і теоретико-практичного вивчення. При класифікації методів навчання за дидактичною метою або згідно з трохи іншим підходом – відповідно до етапів навчання – виділяються: а) методи, що використовуються лише для повідомлення (сприймання) нових знань (пояснення, розповідь, бесіда, шкільна лек­ція); б) методи, застосовувані як на початковому етапі осмислення нових знань, так і для закріплення їх (бесіда, демонстрування, робота з підручником, лабораторний метод і експеримент, вправи і методи повторення); в) методи перевірки і оцінки знань учнів. Головний недо­лік такого поділу полягає в тому, що ряд методів, віднесених до певної групи (наприклад, бесіда та ін.), використовуються на різних етапах навчання.