Сторінка
10

Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів

Істотна риса веснянок – їх зв'язок з рухом, з танцем. Велике місце рухи займають і в інших календарно-обрядових дійствах – в русальних, купальських, петровських іграх та хороводах. Однак такого розвитку танків, як у веснянках, не зустрічається ніде. На це є своє пояснення: рух в природі, що оживає, переливався у танок.

На Україні весняні ігри і пісні побутують зараз у двох різновидах: веснянок і гагілки. Гагілки (інакше – гаївки, ягілки, маївки) виконуються лише протягом кількох днів на великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. На Волині існує також назва рогульки, які, можливо, належали колись до окремого різновиду веснянок-гаївок. Між веснянками і гагілками з функціонального і тематичного поглядів особливих відмінностей немає. Однак якщо гагілки – це танково-ігрові пісні, то веснянки обіймають рівнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співають без руху. У весняній обрядовості можна виділити такі різновиди:

- пантомімічні сценки та ігри,

- спів весняних пісень-закличок,

- водіння танків та ігор (із співами).

Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменше і зараз практично вийшли з ужитку. Ті з них, що були описані спостерігачами, вказують на глибоку давнину традицій зустрічі весни. В них збереглися відгомони слов’янських язичницьких вірувань. Існував звичай випікати із тіста «жайворонків». Діти з «жайворонками» вилазили на дерева, паркани і кликали весну.

Весняні танки та ігри – найбільша група творів, вона об’єднує східноукраїнські веснянки і західноукраїнські гаївки. Їх типова ознака – нерозривна єдність наспіву, тексту, руху (танець, крок, біг) і виконання (сильний звук, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру). Такий поглиблений синкретизм був властивий первісному мистецтву, у веснянках він зберігся найкраще через їх ігрові форми. Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові (дівчата утворюють коло або еліпс) та ключові (ставши шнурком, виконавці йдуть одна за одною, виписуючи різні фігури і криві лінії). Вчені припускають, що кругові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг – це символ сонця).

Жнивні пісні. Косовиця.

Жнивні пісні замикають весь календарний цикл. Усі календарно-обрядові пісні – від колядок до жнивних – виникли на єдиній основі і в епоху – коли стався перехід до осілого землеробства. Через це в тематиці, змісті та серед залишків язичницьких уявлень обрядових пісень. Існує багато спільного, що прослідковується особливо виразно в найдавніших пластах. Ці пласти належать, як правило, до загальних надбань усіх слов’янських народів, які складали одну племінну спільність у ІІ-І тис. до н.е., тобто тоді, коли заклалися основи землеробсько-календарної обрядовості.

Жнива – пора тяжкої праці, але воднораз і найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаєві – основі його добробуту. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив – зажинки, самі жнива та закінчення жнив – обжинки. У зв’язку з цим групуються і основні обрядові дії.

1.Зажинання першого снопа. Іноді цей сніп називають воєводою. До нього звертаються, співають величальних пісень. Коли жнуть на чужому полі, співають також господареві і господині (панові і пані, як величають господарів у традиційних піснях).

2.Під час самих жнив обрядів немає. Лиш йдучи на поле, а частіше – з поля, співають пісень, жартують. Значне місце в тематиці займають скарги на тяжку працю, чути звертання до сонця (прохання швидше сідати), очікування вечора.

3.Обжинки – найурочистіша сторона жнив . Складається з кількох епізодів. Завивання бороди (або «кози»): на полі залишають трохи колосків, їх заплітають, квітчають, обв’язують стрічкою. Зерно витрушують на ниву, пригинаючи «бороду» до землі (явно відголоски жертвоприношення доісторичних часів). Навколо «бороди» водять танки, співають пісень. На Волині ставили біля бороди три снопи, а далі із квітів і колосків звивали вінок, який із співами урочисто несли до двору господаря. Звичай завивали «бороду» - тепер розвага, але в давнину «бороді» приносили якісь жертви. Про це свідчить квітчання, прибирання, величальні слова, обтрушування зерна в землю. Також був звичай ставити у «бороду» воду, черепок з сіллю і класти шматок хліба.

Обряд «бороди» безпосередньо переходить до «вінка». На Київщині вибирали серед жниць «царівну» (або княжну), коронували її вінком, в руки вона брала прикрашений стрічками і квітами сніп, і усі співаючи йшли в село. Там обходили двори, вітали господарів з закінченням жнив; сусіди влаштовували складчину. Вінок плели дівчата. Під час сплітання вінка і йдучи до села співали пісні про вінок – символ достатку і радості:

Не лежи, віноньку, не лежи

При зеленій межі;

Підведи головоньку –

Час тобі додомоньку!

Завершальним моментом обжинок є вручання вінка господареві. За вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю. Після почастунку лунали пісні з танцями.

Епос

В Київській Русі знаходимо уже в повному розквіті такий необрядовий рід фольклору, як епос, і, зокрема, найдавніший з відомих у східних слов’ян епічний Жанр - билини (вони збереглися до наших днів у російському фольклорі).

Для епічного стилю характерна оповідальність топу, увага до обставин і подій (із грецького - еро, - розповідь). До комічних жанрів українського фольклору належать думи, балади, історичні пісні, новелістичні пісні (співанки-хроніки). Від обрядових пісень епічні твори відрізняються способом виконання: якщо обрядові завжди співає хор, то в епіці ми зустрічаємо розвинену манеру одиночного (сольного) виконання. Це дуже суттєва риса. Один з найважливіших її наслідків - поява народних співців-професіоналів та окреслення соціальних середовищ (верств населення), які були виконавцями, носіями епіки і навіть її творцями «У слов'янському світі сформувалось кілька типів соціальних епічних середовищ у стародавній Русі і в Росії - скоморохи, каліки перехожі, сказителі; на Україні - кобзарі, лірники; у південних і західних слов’ян - гуслярі, тамбураші, дзяди»

Найважливіша роль у розвитку українського епосу, особливо дум, належала, кобзарям та лірникам Кобзарське мистецтво виникло у XVIст. і було поширене переважно у Подніпров'ї і Степовій Україні. Лірники ж ходили по всій Україні, Найбільшою своєрідністю відзначалося виконання і репертуар лірників Поділля та Прикарпаття. Зокрема, саме в їх співі з достатньою виразністю простежувалися «сліди зв'язків давньоруської і української опіки».

Епічні пісні. Думи

Думи - найвизначніша частина українського народного епосу. До особливостей їх змісту положать такі риси як реалістичність історизм, поєднання трагедійності та горшки. За формою думи - волик, вокально-інструментальні твори, виконання яких вимагає багаторічного навчання і неабиякого хисту. Через це вони входили в репертуар професійних народних і співаків - кобзарів (бандуристів) і лірників.

Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні тощо.