Сторінка
1
Сьогодні українське суспільство виробляє національну парадигму виховання, нову систему світоглядних цінностей та ідеалів, яка духовно об'єднала б усіх громадян, спонукала б до активної розбудови незалежної держави.
Серед широкого розмаїття культурологічних і педагогічних ідей привертає увагу ноосферна концепція видатного українського вченого – академіка В. Вернадського. На думку багатьох науковців, системні положення ноосферного вчення можуть стати загальною основою нової педагогічної парадигми, побудованої на принципах соціального миру, злагоди, співробітництва, духовної толерантності й світоглядного плюралізму.
Ноосфера – це ідеальний стан розвитку людської цивілізації, який характеризується високою культурою життя, праці, пізнання, творчості й спілкування всіх членів світового співтовариства. Мета ноосферної цивілізації – гармонізація стосунків людства, природи і космосу, її розбудова спирається на інтеграцію законів живої й неживої матерії, суспільства й людської свідомості. Ноосфера служить людству «мірилом його уявлень про справедливість».
В. Вернадський виділив найістотніші характеристики ноосферної цивілізації:
1. формування глобальної ноосферної свідомості, почуття єдності й цінності всього живого на планеті, утворення гуманістичного морально-психологічного клімату в суспільстві, що унеможливлює політичні, воєнні та інші конфлікти;
2. поширення ідеології єдності людства як сім'ї народів, рівності прав усіх людей незалежно від расової, національної, соціальної, культурної належності;
3. встановлення тісних взаємозв'язків між членами світового співтовариства в економічній, політичній, духовній сферах; інтернаціоналізація науки й культури; розвиток засобів передачі інформації й спілкування; вільний обмін матеріальними й духовними цінностями;
4. створення екологічно здорового середовища; зростання добробуту людей; зниження залежності людства від природних джерел сировини, енергії, продовольства; подолання голоду, хвороб, бідності тощо;
5. контроль широких народних мас за діяльністю держав та урядів, за розвитком усіх соціальних процесів в інтересах переважної більшості населення планети.
Таким чином, ноосфера є одночасно і метою, і засобом гуманістичного становлення суспільства й усебічного розвитку людської особистості. Формування ноосферного світосприйняття, світорозуміння й світоставлення, перетворення їх на повсякденну норму соціальної поведінки – головний зміст формування духовної культури, яка є найвищим проявом еволюції біосфери, її закономірною функцією, а люди – «культурними згущеннями» на поверхні планети, головною геологічною та історичною силою. Ставлення людства до Природи як до тіла матері повинно бути не тільки науково-світоглядним, а й морально-етичним принципом.
Катарсична педагогіка передбачає цілеспрямоване, послідовне моделювання ефекту катарсису в навчально-виховному процесі, створення педагогічних технологій на регулюванні контрастних духовних станів особистості, на зіставленні різних світоглядних позицій, моральних принципів, емоційних переживань тощо. Катарсичні стани спрямовують свідомість, почуття та поведінку дитини наслідувати високі, соціальне значущі духовно-культурні орієнтації.
Виховний катарсис виник і ввійшов у соціальну практику разом з початком історії людства. Катарсичний характер мали первісні ініціації, релігійні обряди і свята, ворожіння і цілительства, усна народна творчість, дитячі ігри, спортивні змагання тощо.
Катарсис є синтетичним, багатостороннім явищем, що включає фізіологічні, психічні, моральні, інтелектуальні чинники, а тому здійснює цілісний вплив на цілісний світ людини. Він виступає загальним механізмом духовної культури, що позначається на розвитку макросоціальних суб'єктів, наприклад нації, знижуючи чи підвищуючи рівень їхніх адаптаційних та креативних можливостей. Занепад духовної культури суспільства або особи – це результат розбалансування катарсичного механізму.
Потреба і здатність суб'єкта до катарсису, засвоєння різноманітних видів катарсичної діяльності й багатство її змісту – інтегративний показник і критерій розвитку духовної культури. Катарсична діяльність створила «людину духовну», сформувала її як суб'єкта власного життя та історичного процесу. Історія людської культури – це послідовне збагачення змісту й засобів катарсичної діяльності: від її психофізіологічного рівня до рівня духовного, від насолоди біологічним комфортом (їжа, статевий акт, безпека) до задоволення результатами праці, соціальної комунікації, художньої творчості тощо.
Наслідком культурно-історичного зближення людства на основі ноосферних цінностей стало створення духовного простору, який відтворюється суспільством через систему освіти й виховання за умови збереження певних расових і національних особливостей, станових, професійних, вікових та інших відмінностей. Масштабні соціологічні дослідження молоді виявили на глибинному рівні її свідомості стійку структуру образу світу. Ця структура включає три міри виявленості:
1) загальнолюдських цінностей добра (любов, молодість, щастя, спілкування тощо);
2) загрозливої сили – зла;
3) самотності, безнадії, слабкості, тобто смерті. Більшість молодих людей різних національностей, культурних і релігійних орієнтацій, статі тощо однаково розуміє значення вказаних вище категорій.
Духовно-культурна семантика свідомості сучасної людини розкривається формулою: «Ми всі бажаємо добра, ми всі стережемося зла, ми всі намагаємося уникнути передчасної смерті». Отже, єдиний духовний простір людського співтовариства обмежений трьома вісями цінностей (добро, зло, смерть), а його історична еволюція розгорталася саме навколо них. Звідси випливає висновок: система виховання духовної культури національної молоді має будуватися на основі єдиної системи загальнолюдських цінностей і формувати адекватне розуміння і ставлення до добра, зла, смерті. Всі можливі варіації духовної семантики є похідними, додатковими до цих системоутворюючих домінант.
Сучасну духовну кризу в українському суспільстві можна схарактеризувати як антикатарсис, тобто втрату багатьма соціальними суб'єктами потреби і здатності до духовного очищення й піднесення.
Динаміку розвитку антикатарсичної духовності можна зобразити так: спочатку в суспільстві встановлюється атмосфера морально-психічної втоми, життєвої апатії, байдужості до долі країни та власної особи; потім вона змінюється на взаємну підозру, недовіру й, нарешті, наростання агресивності, вищий прояв якої – громадянська війна або міжнародний конфлікт. У період антикатар-сису починають зникати колективістські й гуманістичні настанови свідомості, спостерігається відхід від конструктивної суспільно-політичної й духовно-культурної діяльності, виникає індиферентне ставлення суб'єкта до ідентифікації з суспільним або національним цілим, поширюється егоїстична і споживацька мораль, абсолютизується перевага матеріального над духовним тощо. Культура стрімко криміналізується й люмпенізується: у ній домінують світогляд, ціннісні орієнтації, спосіб життя й форми поведінки злочинних елементів і представників «суспільного дна». Таким чином, розвивається соціальна паракультура. Вона послідовно витісняє традиційну культуру народу, яка набуває маргінального становища й майже щезає з широкого соціального вжитку. Світова історія свідчить: суспільство, що вступило в період антикатарсису, ще не загинуло, але якщо воно не усвідомить загрози й не змінить ситуації на ліпше – воно приречене.