Сторінка
2

Агресивність дитини дошкільного віку як наслідок стилю батьківського виховання

Виникаючі в ранньому дитинстві агресивні дії дитини (удари, напади люті, вибухи гніву, несподівані прояви раптового впертості й нав'язливості) привернули увагу дослідників. Особливої уваги, заслуговує робота відомого психоаналітика і філософа Е. Фромма “Анатомія людської деструктивності”, яка присвячена дослідженню витоків людської агресивності. Е. Фромм підкреслює, що людські пристрасті кореняться в характері і відповідають екзистенціальним потребам людини, які визначаються специфічними особливостями його існування.

Найважливішим вітальним інтересом людини Е. Фромм вважає потребу у свободі і розглядає її як біологічну реакцію людського організму. Під свободою він розуміє не відсутність, яких би то не було обмежень; вся справа в тому, кому це обмеження вигідно якійсь одній особі або установі, або ж воно необхідне для зростання і розвитку самої структури особистості. Небезпека втратити свободу викликає потужну оборонну агресію. До сучасних уявлень психоаналітичного підходу належить робота американського психолога Г. Паренса “Агресія нащих дітей”. У своїй роботі він докладно розглядає проблему агресивності дітей. Г. Паренс виділяє дві форми дитячої агресії. Недеструктивна, тобто наполеглива, ворожа самозахисна поведінка, спрямована на досягнення мети і тренування. Ця форма викликається вродженими механізмами, що служать для адаптації до середовища, задоволення бажань. Ці механізми є в наявності і функціонують з самого народження. Інша форма агресії – ворожа деструктивність, тобто злісна, що заподіює біль оточуючим поведінка. Ворожа деструктивність, на відміну від недеструктивної агресії, не з'являється відразу після народження. Проте Г. Паренс вважає, що механізм її мобілізації існує з самого початку життя дитини. Ворожа деструктивність викликається і активізується в результаті сильних неприємних переживань (надмірна біль або дистрес). З точки зору Г. Паренса основною причиною виникнення ворожості в ранньому віці, а потім переходу її в ненависть, злість, лють, є ”переживання надмірного невдоволення“. Запобігання подібних переживань прямий шлях до зниження рівня ворожості в поведінці дитини.

Затвердження про однозначне відношення між агресією і фрустрацією викликало критику, і вже в 1941 р. один із співавторів теорії М. Міллер опублікував кілька видозмінену концепцію, зробивши припущення, що фрустрація може викликати безліч різних реакцій і що агресивність є лише одна з них. Замість операційної обумовленої агресії він ввів поняття “провокація агресії”, залежно від сили, якою агресія могла бути або спостерігається. Серед сучасних дослідників агресивної поведінки, що продовжують розробляти фрустраціонно – агресивну гіпотезу, треба відзначити Л. Берковица. Він звів нові проміжні змінні, одна з яких належала до спонукання, а інша – до спрямованості поведінки, а саме, гнів – емоційне збудження у відповідь на фрустрацію (як спонукальний компонент) і пускові подразники (запускають або викликають реакцію ключові ознаки). Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямована дія суб'єкта, блокується ззовні. Однак сам по собі він ще не веде до поведінки, що визначається спонуканням даного типу. Щоб ця поведінка здійснилася, необхідні адекватні йому пускові подразники, а адекватними вони стануть лише в разі безпосередньої чи опосередкованої (наприклад, встановленої за допомогою роздуми) зв'язку з джерелом гніву, тобто з причиною фрустрації.

Далі допускається спонукання до агресії подразниками, пов'язаними з підкріплювальним значенням наслідками агресивних дій, іншими словами, в якості додаткової опори своєї концепції Л. Берковіц приваблює парадигму інструментального обумовлення.

У своїх більш пізніх роботах Л. Берковіц переглянув свою оригінальну теорію, переносячи акцент з посилів до агресії на емоційні та пізнавальні процеси, тим самим, підкресливши, що саме вони лежать в основі взаємозв'язку фрустрації і агресії. Відповідно до його моделі утворення нових когнітивних зв'язків, фрустрація або інші аверсівні стимули (наприклад, біль, неприємні запахи, спека) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Він стверджував, що перешкоди провокують агресію лише в тій мірі, в якій вони створюють негативний ефект. Блокування досягнення мети, таким чином, не буде будити агресії, якщо вона не переживається як неприємна подія. У свою чергу, те, як сам індивідуум інтерпретує негативний вплив, і визначає його реакцію на цей вплив. Якщо, наприклад, людина інтерпретує неприємне емоційне переживання як злість, то у нього, швидше за все, виявляться агресивні тенденції, а якщо ж – як страх, то, швидше за все у нього виникне прагнення врятуватися втечею.

Емоція гніву не є, на думку канадського психолога А.Бандури, ні необхідним, ні достатньою умовою агресії. Гнів являє собою з його точки зору всього лише стан збудження. У першу чергу поведінка визначається привабливістю передбачених наслідків дій. Психологічні труднощі усунення агресивних дій полягає в тому, що людина, що веде себе подібним чином, легко знаходить безліч розумних виправдань своєї поведінки, повністю або частково знімаючи із себе провину.

Психолог А. Маслоу в своїй монографії “Мотивація і особистість” дав грунтовний аналіз проблеми, чи є агресивність інстинктивною. На підставі даних зоопсихології, дитячої психології та антропології він прийшов до висновку про необгрунтованість теорій обумовленості деструктивності (а значить, і агресивності) природним інстинктам. Маслоу стверджував, що вона не інстинкт, але інстінктоідна, тобто подібна інстинкту, має деяку природну основу.

Психолог К. Роджерс, розглядаючи людину як спочатку конструктивну, вважає, що агресія та насильство є вимушеними діями індивіда на обмеження його свободи, можливості вибору. Це відповідь організму на досвід, який був сприйнятий як загрозливий, що не відповідає уявленню людини про себе. К. Роджерс зазначає: “Я знаю, що через захисні реакції і страх люди можуть вести себе жорстоко, незріло, дуже руйнівно, антисоціально, заподіювати біль. Однак мій досвід роботи з ними надихає мене і дає мені сили, так як я весь час переконуюся в позитивному напрямку їхнього розвитку на глибинному рівні точно так само, як і у всіх нас”.

Згідно з науковими поглядами К. Роджерса, людина з самого народження має необхідність у прийнятті себе, що означає, безумовно, позитивне ставлення до нього, визнання його індивідуальності. Причому необхідно безумовне прийняття людини, як іншими, так і нею самою. Безумовне прийняття себе означає прийняття всіх своїх якостей як нормальних незалежно від оцінки інших. Якщо ж людина орієнтована тільки на думки інших, вона відчуває напруженість, тривогу, занепокоєння з приводу подібних оцінок. Він прагне виправдати їх очікування і вимоги, тому він уже не вільний, обмежений у можливостях вибору дій. Таким чином, агресія є результатом конфлікту між власними цінностями особистості і зовнішніми цінностями (порушення конгруентності). Прояви агресії різні: від прямого фізичного впливу (застосування сили) словесних образ і залякування опонента до непрямих спроб здійснити примусове управління поведінкою іншої людини відомим проявом агресії, що переходить у хворобливий стан, що не піддається соціалізації. Але відомі й такі вчинки і дії, які одними учасниками групового конфлікту інтерпретуються як прояв агресії, а іншими – як активність, наполегливість і послідовність у досягненні цілей.