Сторінка
5

Розвиток систем вищої освіти зарубіжних країн

Останнім часом у країнах Західної Європи, Америки, інших регіонах світу органами управління національними системами освіти значна увага приділяється питанням стандартизації освіти. Перегляд існуючих вимог пов'язаний передусім із тенденцією останнього десятиліття до скорочення строків навчання у вищій школі та введення багаторівневих програм вищої освіти з метою наближення освіти до ринку праці.

Процес реформування освітніх систем значною мірою залежить від ставлення до нього державних органів управління. Так, у США у зв'язку зі значною автономією штатів та округів Департамент освіти прийняв рішення про необов'язковість стандартів. Вища школа не має єдиних навчальних планів і програм, які могли б бути запроваджені для однотипних навчальних закладів. В Англії занадто сильна децентралізація освіти, за якої вищі школи користуються автономністю, маючи можливість самостійно розробляти навчальні плани та програми. Обов'язковими предметами до кінця 1980-х pp. були лише англійська мова та література, математика, релігія, фізкультура. Навчальні плани та програми британських університетів містять найрізноманітніші комбінації предметів із урахуванням інтересів студентів, можливістю вищого навчального закладу самому визначати обсяг знань відповідно до вимог суспільства та запитів ринку щодо змісту кваліфікованої праці. У США та Великобританії введена загальнонаціональна перевірка успішності учнів і студентів з метою виявлення ступеня засвоєного ними матеріалу.

У країнах із централізованою системою освіти (Японія, Франція, США, Китай, країни СНД) стандарт завжди існував у вигляді затверджених урядом навчальних планів, програм, підручників. Для японської системи властивий уніформізм, відсутність гнучкості та сприйняття ідей реформування освіти. Навчальні плани вищих навчальних закладів містять обов'язкову загальноосвітню підготовку (підготовка громадянина) та підготовку спеціаліста. Але університетська рада має право на зміни навчального плану для надання їм більшої гнучкості та ринкової зацікавленості. У Франції в навчальному процесі виділяють обов'язкову частину та додаткову (яка враховує індивідуальність студента), а також факультативну, за якої потрібно засвоїти суму знань під керівництвом учителя. У країні є вища освіта короткого циклу (2-3 роки), а також вища освіта, здобувається в університетах і «великих школах» на базі трьох циклів до 9 років. У залежно від профілю освітнього закладу пропонуються різнорівневі програми до вивчення дисциплін.

Такі європейські країни, як Швейцарія та Німеччина з федеративною структурою державного устрою обрали децентралізований і демократичний шлях розвитку національних систем освіти. Поряд із цим сильна централізація відчувається на рівні окремих територіальних суб'єктів. Вищі навчальні заклади в Німеччині є юридично незалежними установами з правом на самоуправління. Вони мають повне право на визначення структури вищого навчального закладу, методів і змісту навчання, організації наукових досліджень. Питання реорганізації або відкриття відділень, планування розвитку закладу, призначення на посаду професора тощо керівництво вищого навчального узгоджує з урядовими організаціями.

Найскладнішим завданням, виконання якого потребуватиме найдовшого часу, стало введення двоступеневої освіти. Це пов'язано з великим різноманіттям національних систем освіти. Так, наприклад, Франція має найбільшу кількість «сходинок» – три («ліценціат» – 3 роки навчання, «метріз» – 4 роки, дипломи поглибленого навчання – 5-6 років від моменту закінчення середньої школи). У Німеччині освіта фактично двоступенева, але перша стадія триває понад 4 роки і дає «неповноцінний» диплом. В Італії важко переконати всіх у тому, що «справжня» вища освіта може бути здобута не за 4 роки, а за 3. Комфортно можуть почуватися лише британці, які вже років із тридцять поступово інтенсифікують і старшу середню школу, і вищі навчальні заклади, що дало змогу (враховуючи малі витрати часу на вивчення іноземних мов) досягти високої якості бакалаврських дипломів навіть у разі 6-семестрового (3-річного) навчання.

Отже, завдання полягає в тому, щоб серйозно перебудувати всі програми навчання з одночасним поєднанням скорочення їх у терміні та посилення професійної (фахової) складової. Прихильники поділу вищої освіти на два рівні – коротку та повну з присудженням, дипломів бакалавра та магістра обґрунтовують це тим, що скорочення часу першого рівня вищої освіти суттєво зекономить кошти бюджетів і забезпечить вищою освітою не 15-20% молоді вікової групи 18-23 років, а значно більше.

Для того, щоб виразніше уявити собі коло проблем, які постали перед світовою вищою освітою загалом і перед національними системами вищої освіти зокрема, пропонуємо проілюструвати це на прикладі розвитку і системних трансформацій вищої освіти окремих країн. Так, нині світова громадськість стає свідком того, як Сполучені Штати Америки встановлюють своє світове науково-технологічне панування шляхом політичної, військової, економічної та культурної експансії, експортуючи по всьому світу американський спосіб життя й інші похідні американської культури (від демократії до кукурудзяних пластівців і тестування по системі TOEFL). Крім того, як вже зазначено, безпрецедентна за динамізмом американська система вищої освіти привертає увагу працівників вищої школи всього світу.

У вищих навчальних закладах використовуються різні системи оцінювання знань: поряд із буквеною (якісною) застосовується кількісна кредитно-бальна система, яка дозволяє здійснювати рейтингове ранжування студентів. Ця система використовується також із накопичувальною метою під час навчання кордоном або в межах безперервної освіти. У встановленні методів діагностики знань студентів більшість британських університетів наголошує на підсумкових іспитах. Проте, часто проводиться поточний контроль з урахуваннямйого результатів під час вирішення питання про перехід на наступний чи рівень. Після закінчення програми першого циклу студент може отримати такі оцінки: найвищу (Class 1), дуже добру (Class 1, Division 1) з правом проводження навчання на другому циклі, непогану (Class 2, Division 2 чи two найнижчу (Class 3).

Франція. В країні існує бінарна система вищої освіти. Здобути вищу освіту, маючи повну середню, можна у 78 університетах, 453 вищих навчальних закладе переважно монодисциплінарних з невеликою (кілька сотень) кількістю – тентів. 25% студентів навчається у приватному секторі, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти.

Державні університети – це великі навчальні заклади з десятком і більше тисяч студентів, які мають адміністративну та наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Університети є об'єднанням «одиниць підготовки і пошуків» (Unites de formation et de recherche – UFR) із основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального та економічного розвитку, міжнародних відносин багато інших). Не дивно, що лише університети присвоюють понад десять різних кваліфікацій. У державних університетах навчаються близько 2/з студентів країни.