Сторінка
4
В Україні та Росії магістри могли претендувати на зарахування до спадкоємних почесних громадян, а вступаючи на цивільну службу, мали право на чин IX класу. їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки як і докторам, але не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь «магістр богослов'я».
Доктор (від лат. doctor – учитель) спочатку виступав як первосвященик у древніх римлян, а в середні віки – як викладач. Із ХП ст. термін почав застосовуватись і як науковий ступінь для вчених. Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 p., після чого імператори дарували університетам право надавати ступінь «doctor legum» особам, які вивчали римське право, а папи – «doctor cano-num et decretalium». Згодом, коли обидва права стали вивчатись одночасно римське та канонічне – обидва ступені злились в один – «doctor utriuque juris» («доктор обох прав»).
Ступінь «доктор богослов'я» («doctor theologiae») почав надавати Паризький університет у 1231 p., після чого стали традиційними також Doctores medicine, ysicae, grammaticae, notariae та ін.
«Доктор» набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було лише після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліцензіат». Спочатку ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Лише з XVI ст. за юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». Із кінця XVIII ст. філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем.
Імператори, вдарувавши університетам привілей зводити у ступінь «доктор», самі роздавали через своїх придворних пфальцграфів дипломи на ступінь «доктор». Через прив'язану до них печатку в капсулі (bulla), особи, котрі отримували їх, називались Doctores bullati, на відміну від Doctores rite proinoti, котрі удостоювались ступеня «доктор» в університетах. За імперськими німецькими законами особи, які отримували ступінь «доктор», прирівнювалися дворянського стану. Часто західними університетами, а іноді й українськими та російськими, за особливі заслуги видавалися почесні (honoris causa) лекторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювалися за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь «доктор» почали присуджувати і жінкам.
Вимоги, які висувались університетами різних країн для отримання ступеня «доктор» були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після цього докторант мав представити дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. На богословському факультеті надавалися лише honoris cause. У Німеччині довгий час практикувався promotion in absetia без іспиту, на основі надісланої дисертації, часто навіть ненадрукованої. За ініціативи професора Момсена від такої практики згодом відмовилися.
В Україні та Росії для здобуття ступеня «доктор» достатньо було попередньо отримати ступінь «магістр», за винятком медичного факультету де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.
Національні системи вищої освіти
У країнах Західної Європи, США та інших високорозвинутих країнах світу уряди та громадськість загалом (зрозуміло, з деяким допущенням), незважаючи на певні кризи та трансформації, завжди приділяли достатньо високу увагу освіті своїх громадян. Вони донині сприяють створенню умов більш-менш рівного доступу до освіти, для чого існують вагомі причини. По-перше, головна мета освітянського процесу – це залучення до скарбниці загальнолюдських знань і культури, формування інтелектуального потенціалу держави та нації. По-друге, державні чиновники та європейська інтелігенція завжди добре усвідомлювала, що освіта, передусім, є ефективним інструментом згладжування (нівелювання) соціальних протиріч суспільства. Навіть дещо ефективнішим, ніж політичні інструменти парламентської демократії. По-третє, саме через систему освіти відбувається ефективне перемішування соціальних станів. По-четверте, освіта залишається єдиним засобом підвищення соціального статусу суб'єкта, тоді як політика перестає відігравати роль соціального ліфта, який дозволив би претенденту знизу піднятися до командних висот європейського менеджменту. Причому керівники ринкової економіки, основаної на конкуренції, навіть заохочують особисту конкуренцію, яка виникає в процесі підготовки кадрів.
Особливості освіти в різних країнах склалися історично: під впливом церкви та держави, культури, форми устрою, мовного різноманіття, індустріалізації та демократизації, розвитку законодавчої бази тощо. Тому системи освіти в різних країнах суттєво відрізняються одна від одної, а також відмінні від тієї, яка склалася в Україні та країнах колишнього СРСР. Нині кількість освітніх структур більша, ніж країн у світі. У зв'язку з цим у різних країнах існує невідповідність між організаційною структурою інститутів, термінами навчання, різними ступенями (бакалавр, магістр, доктор) та дипломами, які надають своїм випускникам вищі навчальні заклади. Однак, система освіти будь-якої країни обов'язково містить: дошкільне виховання; початкову освіту; загальну середню освіту; позашкільне навчання та виховання; професійно-технічну освіту; середню фахову освіту, вищу освіту підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів; підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів.
Передусім варто оцінити європейські культурні цінності в розвитку глобальної освітянської політики. Історія свідчить, що інтелектуальний розвиток у Європі йшов від класичної античності через Ренесанс й епоху Просвітництва до модернізму та постмодернізму, що вплинуло на формування сучасних науки, освіти та культури. Європейська культура нині поширилася в усьому світі тому, що впродовж понад 400 років європейські держави експортували до своїх колоній європейські мови, філософію, здобутки літератури та мистецтва. Саме Європа заклала фундаментальні основи наукових знань, які дістали розповсюдження в усьому світі, систематизувала наукову думку, сформулювала загальні напрями подальшого розвитку літературної мови й устрою суспільства та протягом тривалого часу істотно впливала на розвиток інших культур. Європа привносила в ці культури свої класичні принципи освіти, класичну музику та живопис, свій стиль, традиції та звичаї. Вона дала світу ідею створення Гумбольдтського університету – вищого навчального закладу для здобуття академічної освіти, в якому дослідницька робота та навчальний процес зливаються в єдине ціле і спрямовані на створення суспільства високоосвічених людей.
Проте, як зазначено, Європа поступово почала втрачати позиції лідера у підготовці висококваліфікованих кадрів. Тому інтеграція Європи і спільні плани щодо розвитку наук та освіти стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лідерство за рахунок решти світу.