Сторінка
3
Льюіс приходить до висновку, що свідомо шукав те, що мав у шлюбі з Шейлою, від якої отримував менше уваги, ніж випадковий знайомий. „ . В основі моєї натури ховались певна гордість і марнославство, котрі не тільки примушували мене нехтувати собою, але і заважали мені починати найглибші людські відносини на рівних умовах”. Об‘єктивний розвиток образу Льюіса Еліота вів до необхідності передивитись його відносини з Шейлою. Але прогресуюча хвороба Шейли закінчилась самогубством.
Поворотним пунктом в житті центрального героя стає його зустріч з Маргарет Девідсон. Повноцінне і взаємне почуття сприяло його моральному відродженню, допомогло знову відчути енергію і смак до життя.
Образ Шейли з її протиріччями і відхиленнями прекрасно вдався автору, а ось образ Маргарет вдався значно блідніше. Цілком позитивна, ідеалізована, занадто вірна, друга дружина героя занадто раціоналістична. Напевно відчувши це, Сноу в наступних томах звів її роль до мінімуму.
Персонажі Сноу наділені оптимізмом, з якими б труднощами їм не приходилось би боротися. Так „пора сподівань" закінчується, здавалось би, безнадійною для Льюіса ситуацією. Йому 28 років, а він ще не наблизився до того, до чого йшов. Він знає, що, поки зв‘язаний з Шейлою, йому не втекти від тяжкої відповідальності за неї, не добитися успіхів в адвокатурі, хоч він і виявив себе здібним юристом. І все ж герой Сноу не впадає у відчай. „Теплий вітер навіював гарні думки, і всіма фібрами своєї душі . я відчував як в мені росте надія, надія молодості”.
Сноу виявляє себе як тонкий ліричний художник. Дрібними штрихами змальовує він гамму почуттів, які переживає центральний персонаж. Цьому допомагає і простий, але виразний діалог. Прекрасні і образи другорядних персонажів, які відтіняють одну з важливих особливостей характеру Льюіса, і дозволяє йому критично глянути на себе. „Тепер я знаю, марна доля тих, хто стає тільки глядачем . Зовні, на відміну від містера Найта, я не був марнославним але в відношенні до людей я відчував подібне . Існував й інший наглядач, який вважав себе набагато вищим від простих смертних, - місіс Б‘ючемп. Так, між нами було щось спільне. Так, містер Найт, вона і я, ми всі були зв‘язані духовною радістю”. Кожний з героїв виробляє свої життєві принципи, свою систему моральних цінностей.
Роздумуючи про друзів, про пошуки і вагання, Льюіс починає краще розуміти самого себе, критично оцінювати різні етапи свого шляху.
Так цей твір письменника, ведучи за собою читача плутаними стежками внутрішнього життя героїв, розкрив у їхніх сподіваннях, радощах і стражданнях ті фундаментальні поняття, якими жив Сноу і якими живилася його творча філософія.
Своєрідна композиційна й стильова будова роману „Пора сподівань”. Сноу вірний собі в тому, що роман-сподівань, роман-самоаналіз, написаний від особи головного героя, лишився розмаїтим епічним полотном. Автор послідовно поєднує в образах соціально-типове й індивідуальне. Так, гострі характеристики другорядних персонажів часто викликають у читача історико - літературні асоціації - містер Візі, начальник відділу, де розпочинає свій шлях Еліот, повірений Холл в конторі Гетліфа нагадують чимось діккенських крючкотворів. Індивідуалізує ці образи не тільки портретна характеристика, а й їхня художня функція в процесі „виховання” героя. Візі, Холл, Гетліф являють собою різні типи людей, що програли битву з життям. Містер Візі, який зі скорботною ненавистю вдивлявся крізь скельця окулярів у обличчя кожного потенційного конкурента, - елементарний приклад людини, неспроможної досягти успіху. Але й Персі Холл, попри всі свої зв‘язки й достаток змушений задовольнитися роллю „сірого кардинала" при галасливому нездарі Гетліфі, й сам Гетліф тримається на плаву, лише нещадно експлуатуючи своїх стажистів і покладаючись на випадок. Чи не нав‘яже життя Еліоту якусь із моделей цього псевдоіснування? Так характеристика другорядних персонажів доповнює розвиток центрального конфлікту.
Комічними рисами щедро наділені Шілині батьки, особливо містер Найт. Його образ, безперечно, продовжує низку сатиричних типів селянських священиків, створених класиками англійського роману від Філденга й Смолетта до Теккерея й Троллопа. Але бундючний Найт з його удаваним високоінтелектуальним життям - це ще одна пересторога для героя. Марнославство нікчемного існування нерідко ховається під маскою удаваної скромності.
Об‘єднуючи всі композиційні лінії історією Еліота, Сноу вдало відтворює прикмети духовної атмосфери часу. Характеристика гуртка Пассанта доповнює уявлення про шукання англійської молоді 20-х років. Сноу дещо відійшов від форми роману про втрачене покоління, типової для Ремарка та Хемінгуея. Герої Сноу мріють про „кращий світ” і шукають шляхів до нього в світі соціальних теорій, які вважають соціалістичними. На жаль, слухачі Пассанта безнадійно плутають соціалізм з теоріями Фрейда і Д.І. Лоренса. Обмеженість, несталість їхнього заснованого на емоціях радикалізму очевидна й автору, й читачам. І все ж показово, що, малюючи переродження гуртка Пассанта, Сноу не вдається до сарказму. На відміну від Р. Олдінгтона, який у романі „Смерть героя" (1929) викривав нікчемність ідеологічних вимог обивателів, Сноу вірив у щирість своїх молодих героїв, співчував їхнім пошукам.
Стиль романів Сноу часто називають простим і сухим, не акцентуючи увагу на тому, що це зовнішня ознака продуманого відбору художніх засобів, графічної чіткості деталей. Описи інтер‘єру й пейзажі в його творах, як правило, інформативні, лаконічні, але бездоганно підібраний ліричний образ може надати їм поетичності. Дослідник творчості Сноу Дж. Тейл порівнював його стиль із „сухим світлом, що проймає все наскрізь". Своєрідність такої манери - в точності відтворення характеру й ситуації, а ще - в аналітичному характері кожного опису. Думка Еліота спрямована від конкретного до загального, від дії до її осмислення: „Він переживав щось набагато сильніше за звичайну прикрість; це був якийсь несамовитий відчай, що піднімався з глибини душі, куди я не мав доступу. Я й до цього Джорджевого вибуху знав, що мало хто здатний давати, не чекаючи нічого у відповідь. Люди надають допомогу на своїх умовах і ображаються, коли протегований порушує їхні умови. Така досить недосконала схема, за якою споконвіку будуються взаємини між благодійником і благодіяним. Однак Джорджева лють пояснювалась якимись таємничішими причинами”.
У статті „Виклик інтелекту" Сноу переконливо захищав такий спосіб художнього викладу. В дослідженні найважливіших аспектів життя, писав Сноу, предметом художнього твору має бути „не тільки практичний досвід людини, але й досвід її мислення". Тип цього мислення, а значить і викладу, часом видається „старомодним” бо Еліот, як і романісти ХІХ століття, коментує явища й процеси. Але вчитаймося в наведену характеристику Пассанта, щоб відчути різницю між авторським коментарем минулого століття і стильовою манерою Сноу. Діккенс чи Теккерей сповіщали читачеві істину як кінцевий результат своїх спостережень. Оповідач Чарльза Сноу за законами сучасного психологізму, перебуває в процесі відкриття істини, і безпосередній хід цього мислення постає перед нами.