Сторінка
5

Історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу

Таким чином, історико-педагогічний аналіз розвитку уявлень про середовище показує, що у всі часи середовище розглядалось педагогами як найважливіший фактор розвитку, формування та виховання особистості, відповідаючи своїми загальнокультурними і професійними якостями потребам суспільства. У залежності від соціально-педагогічної та наукової позиції дослідника, в середовищі актуалізувалися ті чи інші грані його впливу на особистість.

Виховний простір як педагогічний феномен, можливості та варіанти його створення

В умовах сьогодення знову актуальними є думки А. Макаренка стосовно взаємовпливу особистості та середовища. Науковці різних країн здійснюють дослідження в цьому напрямку. Опосередкований вплив на особистість, що формується, найоптимальніше виявляється в середовищі, в якому вчитель, вихователь «розміщує» стимули, що нібито самостійно, без прямого впливу педагога сприяють формуванню особистості. А. Макаренко, зазначав, що «виховує не стільки сам вихователь, скільки середовище, яке організується найбільш вигідно».

У сучасній педагогіці освітнє середовище навчального закладу розуміється як система впливу та умов формування особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному та просторово-предметному оточенні в межах організованого освітнього процесу.

«Навчаюче і виховуюче середовище, – пише Б. Бім-Бад, – природна стихія навчання і виховання. Вона запозичена з процесів ненавмисної соціалізації і полягає в належному впливі не на дітей, а на оточуючу їх обстановку, середовище їх життєдіяльності. По суті, навчальне і виховне середовище є не що інше, як модифікація сократівських і платонівських ідей. Вчитель не повинен надавати знання в готовому вигляді, справжній розвиток вихованці отримують з глибин власної душі, розвиваючи жвавий інтерес до таємниць світу, і за допомогою правильного розумового методу . Самостійна взаємодія нової зростаючої людини з середовищем, в яку заздалегідь закладена необхідність правильного мислення, – ось що дає міцну і глибоку освіту. Навчаюче та виховуюче середовище – це сфера діяльності зростаючої людини, що постійно розширюється. Вона включає в себе все більше багатств її зв’язків з природою і культурними об’єктами – речами, створеними людиною для людини, соціальним середовищем».

Л. Ващенко звертає увагу на соціально-культурне або інноваційне середовище регіону, яке у широкому розумінні є тією соціально-педагогічною сферою, що сприяє формуванню освітньої культури, виступає об’єктом інноваційної діяльності педагогів, забезпечує різноманітність освітніх потреб та інтересів. У вузькому смислі інноваційне середовище є результатом змін освітньої культури у навчальному закладі.

Н. Селіванова говорить про три варіанти підходу до визначення виховного простору:

- Як педагогічно доцільно організованого середовища, що оточує окрему дитину або безліч дітей класу, школи, будинку, двору, мікрорайону, села, міста, області (Л. Новікова);

- Як частини середовища, в якій панує певний педагогічно сформований образ життя (Ю. Мануйлов);

- Як динамічної мережі взаємопов'язаних педагогічних подій, яка створюється зусиллями соціальних суб'єктів різного рівня (колективних та індивідуальних) і виступає інтегрованою умовою особистісного розвитку людини (Д. Григор’єв).

В. Степанов визначає освітній розвиваючий простір як спеціально змодельоване місце і умови, що забезпечують різноманітні варіанти вибору оптимальної траєкторії розвитку і дорослішання особистості. Освітній простір дозволяє дітям самовизначатися в різноманітних видах діяльності і у взаємодії з різними спільнотами, педагогам – створювати умови для соціалізації дітей в широкому соціальному і культурному контексті.

Створення педагогічного середовища є найважливішим завданням керівників освітніх установ, вчителів, вихователів. Педагог, стверджує Н. Крилова, «повинен самовизначитися не просто як транслятор певної культури, а як активний учасник того культурного середовища, в якому живе і творить дитина. Створюючи разом з дитиною культурно значиму ситуацію освіти та самоосвіти, вчитель вступає в особливий освітній простір – простір проекту».

Актуальність дослідження даної проблеми дала змогу багатьом науковцям нашого часу виокремити важливі складові виховного простору, що безпосередньо впливають на формування особистості. С. Мукомел пропонує виділяти соціально-виховуюче середовище, Л. Назаренко – родинно-шкільний виховний простір як фактор соціального становлення особистості підлітка, Т. Харченко – соціальне середовище як взаємодію зі школою у вихованні учнів. В. Буряк пропонує виділяти в навчальній діяльності термін «комп’ютерне середовище», у якому «діяльність, що самостійно розвивається (саморозвиток) невіддільна від гностичної (когнітивної) та комунікативної і розглядається як самостійний напрям при аналізі лише тому, що має інші механізми регуляції, свою систему цінностей і завдань, реалізується не в діях з навчальним матеріалом, а у взаємодії з іншими «Я» та іншими суб’єктами через комп’ютерні програми». Не в останню чергу це залежить від організації соціуму як виховного простору. На цій підставі А. Калмиковим та А. Хачатуровим пропонується досвід організації «віртуальних освітніх середовищ». Також А. Калмиковим пропонується термін «телекомунікаційний простір». М. Башмаков, С. Поздняков, Н. Резник віддають перевагу дефініції «інформаційне середовище», Т. Бабошина – «культурний простір навчання». Дослідниця О. Верещак пропонує розглядати термін «соціокультурне середовище». На її думку, підліток, усвідомлюючи власні здібності як цінності, їх відмінності від цінностей оточення, починає шукати ціннісні єдності на інших рівнях відносин.

Процес створення виховного і навчального середовища є процес педагогічного проектування, яке в останні роки уважно вивчається наукою про освіту. У 50-60-ті роки минулого сторіччя проектна діяльність вийшла за рамки технічного проектування, стала масовою, охопила різні сфери життя людей; помітно зросла складність проектованих об'єктів; виникло соціальне проектування. Метод проектування усе більш широко застосовується для вдосконалення соціальної практики.

Е. Заїр-Бек розглядає педагогічне проектування як діяльність по вдосконаленню та реконструкції освітніх систем. Під «педагогічним проектом» (або «проектом в освіті») вона розуміє комплекс оформлених педагогічних ідей, звернених до перетворення освітніх систем, педагогічних процесів і технологій, а також програми їх практичної реалізації. Виходячи з наявності у педагогіці поряд з науково-теоретичної конструктивно-технічної функції, Е. Заїр-Бек трактує «педагогічне проектування» як один із напрямків дослідницької педагогічної діяльності, яке забезпечує вирішення проблем, наявних в практиці освіти в конкретних умовах. Проектування передбачає побудову комплексу педагогічних ідей та розробку на основі системного підходу бажаних перетворень і програм їх реалізації в конкретні освітні системи.

За визначенням С. Михайлової, педагогічне проектування є синтетична категорія науково-педагогічного знання, що забезпечує створення проектів майбутніх станів освітніх об’єктів і систем, що характеризується міждисциплінарною, комплексністю, системністю, інтегративністю, прогностичністю.