Сторінка
6
«Вчителів руханки потрібно навчати:
1) щоби вони вміли показати вправи і знали послідовність їх виконання;
2) щоби команди видавали короткі;
3) щоби робили потрібні відступи між вправами;
4) як показують вправу самі, щоби робили рух противною ногою, а не тою, що показана;
5) аби голос відповідно моделювали, н-д: рааз-дваа в лііво, в прааво».
Як бачимо, методична підготовка Тараса Франка була на досить високому рівні, адже дані рекомендації широко використовуються і в сучасній методиці фізичного виховання.
В шкільній руханці Тарас Франко всі вправи поділяє на 9 груп:
1) вправи ніг (впоряд і вільні вправи);
2) випрямлення туловища;
3) звис і піднос тіла;
4) вправи на рівновагу;
5) вправи хребта, лопаток і шиї;
6) вправи черевні;
7) бічний згин і вправи м'язів боків тулуба (пр. рух косаря);
8) скоки і біг;
9) віддихові вправи».
Таким чином, Тарас Франко у 20‑ті роки XX століття був одним із фундаторів національного фізичного виховання, займався проблемами тогочасного шкільництва, запроваджував національну спортивну термінологію тощо. На сьогоднішній день його тсоретико-мегодичні праці дають нам змогу оцінити рівень, дізнатися про значення та завдання фізичного виховання в час, коли українська нація існувала в доволі суперечливих та складних умовах бездержавності.
Традиції національного тіловиховання не переривалися, а знаходили свій розвиток у наступних поколіннях. Гуманістичні ідеали, що були сформовані запорізькими козаками, знайшли своє продовження та своєрідну інтерпретацію на Галицьких землях.
Ідея духовного та фізичного відродження, продовжена в українській культурі геніями Руської Трійці і підтримана І. Франком, новий імпульс для розвитку українського спорту. Початок організованого молодіжного руху в Східній Галичині поклало товариство «Сокіл». Далі естафету переймали сільське гімнастичне товариство «Січ», товариства «Пласт», «Луг» та ін. Так само активно відбувалось спортивне життя на Правобережній Україні.
Та будь-яка робота товариств не можлива без подвижницької діяльності провідних постатей. На початку ХХ століття у фізичному вихованні України такими постатями стали Іван Боберський, Кирило Трильовський, Степан Гайдучок, Тарас та Петро Франки.
Аналіз праць, західноукраїнських теоретиків та практиків, присвячених тіловихованню дає можливість нам зробити наступні висновки:
· методика фізичного виховання початку ХХ століття була досить розвиненою та подібною до сучасної;
· більшість шкіл (секцій, гуртків) поділялись на чоловічі, жіночі та дитячі із відповідною підготовкою в них;
· теоретики тіловиховання в своїх працях розглядали підготовку молодого покоління в різних аспектах (фізичному, психологічному, духовному тощо);
· велика увага приділялась іграм та забавам.
Отже, діяльність братів Франків, С. Гайдучка та ін. сміливо можна поставити на один щабель з провідними постатями теорії та методики європейської фізичної культури.
Короткий аналіз першого українського навчального посібника з фізичного виховання «Історія й теорія руханки»
На основі аналізу творчого доробку Тараса Франка можна з упевненістю стверджувати, що своєю навчально-методичною та видавничою діяльністю він значно посприяв розвиткові національної фізичної культури. В 1923 році виходить перша ґрунтовна монографія Тараса Франка «Історія і теорія руханки». В українській історико-педагогічній літературі дана праця є однією з перших наукових розвідок з основ теорії спорту та його історичного аналізу. Вперше систематизується історичний матеріал щодо становлення та розвитку спортивного руху на українських землях.
Характерним є те, що Т. Франко розглядає фізичну культуру і спорт як вагомий засіб відродження нації. З цього приводу він пише: «Справи тепер стоять так, що або весь український народ буде організований на безпартійній основі сокільства, або ще сто літ сидітиме в неволі. Відродити широкі народні маси й виховати нове сильніше покоління може тільки руханка». Дане твердження Т. Франко сформулював на основі глибокого аналізу тогочасної геополітичної ситуації. В силу відомих причин, на початку 20-х років минулого століття українська нація знаходилась у стані глибокої політичної, культурної, соціально-економічної кризи. Багатомільйонна нація знаходилась під владою різних держав-окупантів, умови бездержавності важким тягарем тиснули на спроби відродження та організації українського життя. Ліквідовувались українські політичні партії, об'єднання і товариства. За таких умов, фізкультурно-спортивний рух був чи не єдиним легальним об'єднуючим фактором. Це розуміли всі, і тому активно поповнювались ряди спортивних товариств, куди йшли, можливо, не стільки за здоров'ям і фізичним вдосконаленням, скільки за таким потрібним відчуттям єдності та організованості.