Сторінка
2

Теоретико-методичні засади фізичного виховання молоді у працях С. Гайдучка та братів Франків

У 1913 році у Львові виходить перша книжечка Степана Гайдучка «Вправи вільноруч». Наступного року в його молодість увірвалась війна. Сокільські і спортові замисли, як і медичні студії в університеті довелося відкласти – його було призвано до австрійського війська. Гайдучкові довелося служити в Штирії молодшим лікарем при словенському піхотному полку. Пізніше перебував на італійському фронті. В час відпустки 1917 році одружився з учителькою Стефанією Богуславською з Глинян. З італійського фронту потрапив у Домб'є в Сілезії. Звідти, як багато інших галичан, вірних ідеям незалежності рідної землі, непростими шляхами добирається до Львова, щоб зголоситися до українського війська. На початку грудня як санітарний поручник потрапляє лікарем до 4-ї Золочівської Бригади УГА. Дружина Стефанія теж пішла з чоловіком до війська, щоб «завивати рани героям, ходити коло хворих, добрим словом вливати надію в їх пригноблену душу». Однак, безжальна хвороба обірвала її, сповнене патріотизмом життя, наприкінці грудня 1919 року в Немирові близько Вінниці. Степанові Гайдучку довелось пережити всі труднощі УГА на наддніпрянській Україні. Пережив він і важкі табірні умови в Тухолі.

Після війни, внаслідок відомих причин, Львів опинився під владою поляків. У зв'язку з цим, Гайдучок не міг поновитися в університет, протягом двох років не міг влаштуватися на роботу, врешті, влаштувався вчителем руханки у Філії Академічної гімназії у Львові. Тут тривалий час, аж до вересневих подій 1939 року, всю свою енергію, силу, завзяття віддавав роботі з дітьми. Його теплота, сердечність та віра в незалежність України передавались його учням.

Основою Гайдучкового впливу на учнів була його любов до руханки і спорту. У багатьох гімназистів на довгі роки сформувалося особливе ставлення до фізичного загартування, як до основи життєвого й духовного поступу.

Крім самовідданої праці в гімназії, весь свій вільний час присвячував справам спортивним та сокільським. В 20–30-і роки Гайдучок фактично був найавторитетнішою людиною в спортивному і сокільському житті.

Він був свідомий тих проблем, які повсюдно ширилися в українських селах в часи польського панування – злигодні, бідність, брак лікарського забезпечення, – а звідси й погане здоров'я молоді. Тому в цій ситуації спорт, фізичну культуру, фізичне загартування він розглядав як вагомий засіб боротьби за сильне та здорове молоде покоління.

Не тільки як талановитий педагог виділявся серед західноукраїнської інтелегенції Степан Гайдучок. Його ім'я залишиться в історії як ім'я історіографа, аналітика українського сокільства і спортового руху в Галичині, яскравого публіциста. Його творчій працездатності лише можна дивуватись. Бувало, в одному числі «Сокільських Вістей» чи іншого видання, друкував кілька своїх статей. Взагалі, тематика Гайдучкової публіцистики досить широка. Своїми публікаціями колишній воїн УГА підтримує ідеї української визвольної боротьби, описуючи пам'ятні сторінки українського стрілецтва.

Життєвим обов'язком вважав Степан Гайдучок розповісти про своїх сучасників – провідників ідеї фізичного й духовного розвитку українського народу. Він один із перших збирає, систематизує й узагальнює досвід свого вчителя – Івана Боберського, до якого ставився з неприхованою симпатією. Довготривалий (1914–1942 рр.) листовний зв'язок Гайдучка з Боберським (Боберський від 1920 року мешкав постійно за кордоном) потребує окремого наукового дослідження. Аналіз листувань дасть змогу сучасним науковцям глибше зрозуміти зовнішні та внутрішні тенденції, загальні закономірності та механізми становлення національної системи фізичного виховання.

Будучи одним із ініціаторів жіночого спорту, Степан Гайдучок перший висвітлює в пресі його проблеми, активно пропагує справу викупу спортового майдану у Львові – площі «Сокола-Батька», торкається зародження пластового руху в Галичині, подає інформацію про Сокільські чи Лугові свята, друкує матеріали з методики фізичного виховання.

Привертає сьогодні увагу історична розвідка С. Гайдучка «Фізичне виховання українського народу». Це, по-суті, одна з перших в Україні спроб цілісного бачення історії української фізичної культури і розвитку українського спорту у різних регіонах та еміграції.

З реорганізацією в 1939 році Львівського державного медичного інституту Степан Гайдучок – організатор і перший завідувач кафедри фізкультури. Пізніше (окрім періоду німецької окупації Львова) працює на цій кафедрі старшим викладачем аж до виходу на пенсію в 1952 році.

С. Гайдучок – автор понад 10 книг з питань тіловиховання. Його посібник «Відбиванка» став, фактично, першим українським підручником з волейболу в Галичині. Заслуговує введення в науковий обіг одна з останніх його книг «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді». Поки що невідомою є доля двох рукописів його книг, написаних вже у радянські часи «Путівник туриста по західних областях України» та «Погляди І. Франка на туризм».

Найціннішою, на наш погляд, книгою в творчому доробку Степана Гайдучка є унікальна в бібліографічному чи радше в історіографічному плані збірка «Півстоліття сокільських видань». Автор подає анотовану характеристику усіх сокільських видань, афіш, листівок, відзнак від 1887 року до 1937 року.

Коли Степанові Гайдучку виповнилось 86 років, серце цієї людини перестало битись. Сталося це 16 березня 1976 року. Він прожив довге, непросте життя, наповнене прагненням бачити здорову, міцну націю в своїй незалежній державі.

Значний внесок у розвиток українського фізкультурного руху, навчально-методичної, видавничої роботи зробив Тарас Іванович Франко.

Тарас Франко народився 9 березня 1889 року у Львові. Вчився в українській народній школі при учительській семінарії у Львові, згодом – в Українській академічній гімназії, де вивчав грецьку та латинську мови. Після закінчення з відзнакою гімназії – викладає філологію у Львівському університеті, робить переклади літературних творів грецьких письменників, сам пише вірші. Одночасно працює гімназійним вчителем у Львові, однак, не довго, бо був призваний до військової служби. У ранзі підпоручника під час Першої світової війни служив на італійському фронті. Важкі умови військового лихоліття спричинили хворобу на тиф, якою хворів тричі. Після одужання, вже в якості перекладача, Т. Франка переводять на австрійсько-російський фронт. Разом з австрійськими частинами доходить до Одеси, де попадає в радянський полон. Ціною неймовірних зусиль у 1918 році повертається до Львова, де одразу ж активно включається в національне життя галичан, отримує посаду вчителя в академічній гімназії.

У 1923 році видає першу ґрунтовну монографію «Історія й теорія руханки» (див. дод. Б.), друкує цілий ряд статей з методики тренувань футболістів, стає головою УСТ «Україна». Після одруження переїжджає до Києва на посаду професора в Академії наук ім. Т. Шевченка. Виховує трьох дітей, двох доньок – Зеновію та Любов, і сина Роланда, який є єдиним внуком, що носить прізвище Франко.

Сестра Тараса Франка – Анна, так згадує про брата: «З батьком він не раз сперечався, бо всі свої погляди й переконання ґрунтував на латинській та грецькій культурі й літературі, вважав їх за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й теперішніх часах». Крім того, у своїх спогадах Анна згадує, що Тарас був постійним і надзвичайно послідовним у своїх поглядах та діях: купував товари виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українськи, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій.