Сторінка
3
Фізична культура і спорт мали в особі Тараса Франка своїх незмінних прихильників, який вбачав у них вагомий засіб виховання нової, гармонійно розвиненої людини, вільної людини майбутнього, про яке палко мріяв і до якого торував шляхи своїм життям, творчістю і боротьбою. Помер Тарас Іванович Франко 21 червня 1958 року і був похований у Львові неподалік від свого батька.
Петро Франко залишив помітний слід у справі становлення та розвитку галицького тіловиховання.
Народився Петро Франко 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичах, Дрогобицького повіту. Народну, середню та вищу школу закінчив у Львові. З раннього періоду свого життя сам працював на своє утримання: читав лекції, працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові. Поряд з цим одночасно учителював і вчився в політехнічному інституті.
У 1910 році Петро Франко закінчує гімназію і складає іспит з фізичного виховання при Львівському університеті, що дає йому право працювати вчителем фізичної культури середніх шкіл. Зокрема, з 1911 по 1914 рр., він працює вчителем руханки у дівочій учительській семінарії у Львові.
З 1911 року організовує пластові гуртки у Львові та проводить в них військово-спортивні заняття. П. Франко є автором книжки «Пластові ігри та забави», «Правила до сітківки», «Підручник шведської руханки», підготував рукописний спортивний матеріал до «Українсько-німецького словника».
В липні 1914 року Петро Франко вступає до лав Українських Січових Стрільців. З початком бойових дій командує сотнею в Легіоні УСС. У 1916 році закінчує льотну школу в Сараєво. За час влади УНР був одним із перших летунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який був створений в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше на околицю Чорткова.
З квітня 1920 року Українська Галицька Армія перестала існувати, усі її частини, що були у Києві, більшовики арештували.
З 11 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року Петро Франко учителює в державній гімназії Коломиї та приватній школі «Рідна школа». Водночас з великим ентузіазмом особисто бере участь у спортивних змаганнях – з лижного спорту, тенісу, легкої атлетики.
За активну участь в пластово-сокільському русі, культурно-просвітницькій роботі серед галицької молоді польський уряд від 25 липня 1930 року забороняє йому займатися педагогічною діяльністю.
За порадою одного із своїх колег, Петро Франко влаштовується на роботу до Радянського Союзу, де дуже гостро відчувалася потреба в досвідчених інженерах. Таким чином, відповідно до підписаної з Радянським урядом угоди у 1931 році, група польських спеціалістів виїжджає до Харкова. Незабаром до Петра переїжджає дружина з двома дітьми.
У Харкові Петро Франко проводив науково-дослідну роботу в Інституті прикладної хімії. Пише низку наукових праць, укладає підручник з хімії та «Енциклопедичний словник з хімічної термінології», читає курс хімії в Політехнічному інституті. Петро Франко є автором 36 зареєстрованих винаходів, переважно в галузі переробки молока.
Разом з цим не стоїть осторонь літературної праці: створює драму за повістю Івана Франка «Захар Беркут» та кіносценарій на основі твору «Борислав сміється».
У грудні 1936 року його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Усвідомлюючи, що в часи розгулу шпигуноманії це дорівнювало підписанню собі смертного вироку, Петро Франко відмовляється від пропозиції, мотивуючи тим, що за кордоном, у Львові, в нього живе хвора мати. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків. За цей час встигає подарувати свою велику бібліотеку школі імені Івана Франка.
Таким чином, в кінці 1936 року, Петро Франко знову опиняється у Львові. Тут він пише повісті, перекладає з англійської, польської мов. Працює вчителем у приватній гімназії в Яворові, згодом – у Львові, в школі, яку утримували на пожертвування громадян.
Під час німецько-польської війни Петро Франко перебував у Львові. 21 вересня 1939 року до Львова прибула Червона Армія. Франко знав, що на нього чекатиме «неминуча розплата», а тому намагався виїхати до Відня. Звичайно, що комуністична влада не дозволила йому цього зробити, в неї на рахунок Петра Франка були свої плани.
Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, ідеологи компартії розуміли, що без підтримки відомих галичан їм важко буде впроваджувати свої ідеї в маси, хоча б на початковому етапі. Шляхом терору, шантажу та знущань новій владі, взамін на життя, вдавалось отримувати «згоду» на возвеличення комуністичних ідей. Для цих цілей як ніхто інший підходив син Великого Каменяра – Петро Франко, адже комуністи добре розуміли, що означає прізвище Франко для західних українців. Самого ж Івана Франка комуністична влада назве «вічним революціонером», а його творчість використає в інтересах комуністичної пропаганди.
Щоб вижити у цій складній ситуації Петро Франко змушений був погодитись на «обрання» його до Верховної Ради УРСР і як депутат повинен був утверджувати Радянську владу на західних землях України.
Як депутат, Петро Франко виявився далеко не пасивним виконавцем волі владних структур, бо був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому всіма силами намагався брати під свій захист тих, хто міг потрапити або вже потрапив під неписані закони сталінщини, кого мали вивезти на заслання.
Будучи депутатом Верховної Ради УРСР, Петро Франко не поривав зв'язків із спортивною роботою. Його обирають членом суддівських колегій з гімнастики й тенісу, він є одним із організаторів всеукраїнських змагань з тенісу у 1940 році у Львові.
28 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, до Петра Франка зайшов енкаведист, який вже цілий тиждень до цього стежив за кожним кроком депутата, і наказав йому зібрати речі для евакуації. Після цього Петро Франко зник «при загадкових обставинах».
Більшовицький сталінський режим не міг йому пробачити служби в українському Легіоні Січових Стрільців, плідної культурно-просвітницької праці на ниві національного виховання.
Науково-педагогічна спадщина професора Степана Гайдучка в сфері фізичної культури
В загальних рисах мета фізкультурного руху в Галичині на початку ХХ-го століття зводилася до відродження української нації. Українці стали одним з небагатьох народів, які використали фізичне виховання як засіб створення незалежної держави. Передбачалося підняття нації на більш високий ступінь розвитку, завдяки благотворному впливу фізичних вправ на організм людини, фізичний та моральний стан. Завдання фізкультурного руху вбачалося у тому, щоб народ був сильний духом і тілом, а значить був здібним до прогресивного поступу, головним чином, для здобуття незалежності та самостійності.
Характерною особливістю становлення та розвитку національної фізичної культури у Західній Україні до 1939 року було функціонування спортивних рухів, товариств в умовах бездержавності. За таких умов відчувалася нагальна потреба у формуванні теоретико-методичних основ фізичного виховання, йшов активний пошук його форм, змісту та напрямків. Дефіцит кадрів міг звести нанівець аматорські зусилля організаторів, педагогів, культурно-освітніх діячів щодо пропаганди фізичної культури і спорту. Степан Гайдучок став тією особою котра закладала основи національної системи фізичного виховання.