Сторінка
13

Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Колоритність одягу Західного Поділля починаючи з кінця минулого століття збільшують фабричні матеріали — квітчасті або однотонні — червоні, зелені, сині. Зміна домотканих матеріалів на фабричні зумовила певну зміну і в силуеті одягу. Замість поздовжньої лінії, яка надає стрункості та видовженості силуету, одяг набуває округлої форми від рясного збирання.

Особливістю подільського комплексу є наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгорток), велике багатство верхніх форм одягу, в колориті — співставлення білого й чорного, з невеликою домішкою жовтого та червоного кольорів. З вишивальних технік найбагатше виявили себе лічильна гладь, мережка по білому білим, вишивка низзю, оздоблення кольоровим бісером. У комплексах вбрання різних районів цієї території спостерігаються спільні риси: у крої сорочок, розміщенні оздоблень.

У регіоні, що належить до Карпат і Прикарпаття, виходячи із локальних особливостей одягу окремих місцевостей, можна вирізнити: Північне Прикарпаття (Львівщина і частково Тернопільщина), гірські райони Карпат (Івано-Франківська без східної частини, частково Львівська область) та Закарпаття. Характерною рисою одягу цього етнографічного району є те, що він, виявляючи спільні риси в комплексах, одночасно дуже різноманітний за окремими складовими частинами та їх колоритом. В минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю конструкції одягу, вишивки, багатством орнаментальних композицій та їх кольорів.

Для комплексу одягу Північного Прикарпаття характерне дрібне рясування сорочок, спідниць, запасок і штанів. У чоловічому одязі переважає сорочка з прямими уставками, що підперізувалася широким вовняним узорнотканим поясом. До такої сорочки носили довгі полотняні штани, на голову одягали солом'яні капелюхи, прикрашені стрічками, квітами та узорними ґерданами з різнокольорових намистин .

Жінки шили короткі сорочки із стоячим коміром, оздоблювали їх вишивкою. До сорочки одягали вибійчану спідницю, а під кінець XIX ст. — з фабричної тканини; запаску носили полотняну, з одного куска тканини, оздоблену вишивкою і тороками. З верхнього одягу, як жіночого, так і чоловічого, відомий полотняний одяг: короткі — до колін каптани (з чорної тканини), полотнянки, кабати, мандини, волошки, сіряки, польки, чемерки. а також кожухи. Однак уже в 20-х роках XX ст. полотнянки почали витіснятися короткими, приталеними кабатами, шитими з домотканого або фабричного сукна, із стоячим коміром, на швах оздоблені темно-синіми шнурами (шнуровані кабати). Часто комір, рукава і поли обшивали темно-синім сукном. У різних місцевостях Прикарпаття крій кабата та його оздоблення мали своєрідні локальні відмінності.

За кроєм цікавою формою верхнього одягу були мандини — з двох поперечних полотнищ грубого полотна, в горішній частині рукава викроювалися з того самого куска і не вшивалися окремо. Мандини шилися без коміра та кишень, широкими, без прикрас, підперізувалися крайкою. Із суконного одягу на особливу увагу заслуговують волошки, сіряки, польки і чемерки. їх носили жінки і чоловіки, шили приталеними, з вилогами на грудях і рукавах, оздоблювали темно-синім сукном.

Зимовий одяг для чоловіків і жінок — кожух з овечих шкір, приталений, із зборами на спині. За довжиною кожухи різні: до кісточок або лише до колін. Молодь носила короткі кожушки, вкриті сукном, підперізуючи їх ремінним поясом. У цих районах спостерігалась велика різновидність головних уборів. Для притримування волосся вживали кибалки з лозини або картону, висота яких значною мірою залежала від місцевого звичаю пов'язування хусткою. У молодиць відомі білі полотняні очіпки, з дном, оздобленим білими або червоними нитками.

Найпоширенішою формою головного убору була хустка. Кольори хусток і способи пов'язування існували різні: два кінці хустки зав'язувалися вузлом над чолом, а два кінці спадали на плечі; хустки складали трикутником, посередині запинали та високо й кругло обвивали голову, вив'язуючи над чолом вузол із захованими кінцями. Інакше, порівняно з жінками, пов'язували голову дівчата. Вони зав'язували хустку під підборіддям або навколо шиї.

Отже, одяг Галичини відображає як регіональну специфіку, так і загальноукраїнські тенденції, змінюючись разом з розвитком суспільства, культури і цивілізації.

Особливості використання галицького побутового костюма на уроках образотворчого мистецтва

Національний одяг як компонент декоративно-прикладного мистецтва включає в себе численні види художньої практики, які можуть стати предметом вивчення на уроках образотворчого мистецтва. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, вибійка тощо.

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національного одягу. Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Вишивка – найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих сорочках.

В'язання – популярний вид українського домашнього заняття, який полягає в виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель.

Мереживо – один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні. Сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер'єрного призначення.

Вибійка, розпис (вибиванка, набіка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) – це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печатко, стемпів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується.

Художня обробка шкіри – цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення й оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей з одягу. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а віднедавна – штучна.

Художнє плетіння – це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення елементів одягу, виробів з природних рослинних матеріалів.

Так, вишивка сорочок виділяється логічністю розташування, особливим багатством вишивальних технік. Здавна сорочці приписується чарівна сила, з нею пов'язана низка повір'їв, звичаїв, обрядів. Сорочка розглядається як "двійник" людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла, і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами - знаками, щоб була берегинею.

У жіночих сорочках вишивали коміри, пазухи, подоли, рукави, у чоловічих - коміри, манжети, маніжки. Крій сорочок, еволюція народного моделювання впливали на принципи розміщення вишивки на окремих частинах сорочок (рубцях при шиї, стоячих комірах) стрічкове розташування вишивки за всією довжиною, а на відкладних комірах часто вишиті тільки передні краї і переважає центрична, розетково-галузева композиція. На передній пілці сорочок вишивали пазухи: