Сторінка
2

Самостійність місцевих бюджетів як чинник забезпечення фінансової стійкості регіонів

До прийняття Бюджетного кодексу України за особливостями організації міжбюд­жетних відносин дохідні джерела поділялися на власні, закріплені та регулюючі, а також на офіційні трансферти [4, с. 151; 5, с. 62]. При аналізі бюджетних процесів 2001 року згадується тільки про два види доходів: власні та закріплені [6, с. 9]. У Бюджетному кодексі та Бюджеті України на 2002 рік доходи місцевих бюджетів класифікуються так: 1) доходи, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів; 2) доходи, що враховуються при визна­ченні обсягів міжбюджетних трансфертів; 3) доходи, що не враховуються при визна­ченні обсягу міжбюджетних трансфертів [7, с. 41–43].

Порівнюючи та узагальнюючи ці класифікації, можна зробити висновок про те, що всі ці доходи є внутрішніми щодо місцевих бюджетів: вони утворюються та використо­вуються в межах одного органу місцевого самоврядування. А офіційні трансферти відпо­відно є зовнішніми дохідними джерелами відносно цих адміністративно-територіальних утворень. Подібна типізація дохідних джерел важлива при аналізі податкових потоків і дослідженні податкового потенціалу території.

Термін “власні доходи місцевих бюджетів” запроваджено ст. 1 Закону “Про бюд­жетну систему Української РСР” у грудні 1990 року. Цим Законом вперше було відо­кремлено поняття власних і закріплених доходів. Згодом у Законі України “Про бюджет­ну систему України”, прийнятому в редакції 1995 року, поняття власних доходів вжива­ється в контексті забезпечення принципу самостійності бюджетів усіх рівнів, де, зокрема, самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних дохідних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України. Пере­лік власних доходів щорічно змінюється з прийняттям законів про бюджет на певний рік.

Аналіз розвитку інституту самостійності місцевих бюджетів у бюджетних системах європейських країн свідчить, що основу самостійності місцевих бюджетів складають закріплені доходи, насамперед отримані за рахунок оподаткування доходів громадян. Починаючи з 1991 року, прибутковий податок з доходів громадян є основним закріпленим доходом місцевих бюджетів, і його частка складає у середньому 45 % від усіх інших надходжень до місцевих бюджетів. Висока податкова культура і свідомість платників податків дозволяє забезпечувати сталі надходження до бюджетів розвинених європейсь­ких країн і використовувати податки як інструмент, що стимулює розвиток науково-технічного прогресу, збільшення зайнятості та рівномірний розвиток територій. Завдяки середній ставці оподаткування прибутковим податком у країнах з розвиненою ринковою економікою не менше 30 % місцеві бюджети забезпечені власними доходами на 90–95 % , що, на жаль, є неможливим для України на сьогодні. У 1998–1999 роках середня ставка прибуткового податку становила лише 16,5 % і немає змоги збільшити рівень прибутково­го оподаткування в Україні, зважаючи на постійне зниження реального доходу населення після оподаткування (у 1999 році порівняно з 1998 роком рівень життя знизився на 5,8%). У європейських країнах, навпаки, протягом останніх років розмір реальної заробітної плати зростав: наприклад, у Великій Британії з 1995 до 1999 роки – в 2,0, у Франції – в 2,4, у Німеччині та Італії – в 2,8 раза [8]. Із зростанням доходів громадян зростала і частка прибуткового податку у власних доходах місцевих бюджетів країн ЄС. Середній показник його частки в місцевих бюджетах країн Спільного ринку зріс із 22,1 % у 1970 році до 36,2 % у 1999 році [8]. Особливо швидкими темпами стверд­жувався інститут самостійності місцевих бюджетів за рахунок надходжень від прибуткового податку в Італії – 2,1, Ірландії – 1,7, Греції – 1,3 раза.

Значне місце в доходах місцевих бюджетів займають трансфертні платежі. У зарубіж­ній літературі до них відносяться операції з перерозподілу коштів, що здійснюються з тією або іншою соціальною чи економічною метою у формі виплат одного господарю­ючого суб’єкта іншому без участі явного і безпосереднього контрагента. Таким чином, трансферти мають однобічний характер і не супроводжуються зустрічним потоком гро­шей, товарів, послуг.

Безпосередньо державні трансферти за кордоном в основному пов’язують з одной­менними витратами. У ряді вітчизняних публікацій механізм трансфертів іноді непра­вильно ототожнюється з усією системою надання фінансової допомоги органам місцевого самоврядування. “Трансферт” у бюджетній практиці є лише однією з форм надання зазна­ченої допомоги й означає виділення на нормативній основі бюджетам нижчого терито­ріального рівня коштів з фонду фінансової підтримки чи фонду регіонів вищого територі­ального рівня. Відповідно у нашій країні це поняття поширюється на значно меншу частину економічного базису.

Якщо абстрагуватися від можливості функціонування частини трансфертних вза­ємозв’язків у натуральній формі (а досліджуваний термін цього, як показано, зовсім не виключає), то звідси випливає, що трансфертами в бюджетній сфері потрібно називати всі доходи і витрати бюджету, за винятком відносин, пов’язаних з державними запозиченнями. Тому при характеристиці видаткових операцій у бюджетному секторі економіки більш прийнятним для вживання є поняття “субсидія”. Володіючи більшим ступенем конкрет­ності, саме вона повинна використовуватися як узагальнене поняття, що означає надання за рахунок бюджетних коштів різних форм фінансової допомоги, у тому числі з одного бюджету в інший.