Сторінка
6

Поема "Мойсей" — вершина творчості Івана Франка

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, вороже?

Голос

Я Азазель,

Темний демон пустині.

XIV

Було темно. Лиш зорі яркі

Миготіли з простору.

Простував при їх блиску Мойсей

Усе вгору та вгору.

Без стежок. Серед пітьми вели

Його дивнії звуки:

То квиління гієни в- яру,

То знов шелест гадюки.

Він ішов, не. ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серці важка боротьба

Ішла з самим собою.

«Те бажання, — кричало там щось, —

Виплід сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велів

Вирвать люд мій на волю?

Те бажання — се був той огонь

І була тота сила,

Що для мене Єгови наказ

І Єгову створила?

Те бажання — братам помогти

І їх сльози обтерти —

Се той гріх, що за нього я варт

І прогнання, і смерти?

«Ні, не те| Бережись і не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святеї Та чи гріх

Не підповз там змією?

Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх і тіла?

І чи власть та бажання святі

В твоїм серці не з'їла?

Чи новим фараоном для них

І ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,

В їх сумління сягнув ти?

Небезпечно ставати всупір

Діл природних бігови!

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови.

Що, як ти сорок літ отсих був

Шалом божеським хорий,

Замість божого, їм накидав

Власний план тіснозорий?

Адже ж, може, в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?

Відірвавши від грунту їх там

І завівши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?

Що значить безгрунтовій юрбі

Обіцяти свободу?

Чи не те ж, що з землі вирвать дуб

І пустити на воду?

Чи не правду говорить Датан:

Старі гнізда лишили,

А новії здобути нема

Ні охоти, ні сили?

О Єгово, озвися, скажи:

Я чинив твою волю,

Чи був іграшка власних скорбот,

І засліплення, й болю?

О Єгово, озвися І Чи й ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрасті нашій, у снах,

У розбурханій крови?

Та Єгова мовчав, лише, чуть

Лиховіснії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

XV

Підіймалося сонце над степ,

Мов багровеє коло,

І промінням, мов стрілами, тьму

Прошибало й кололо.

У промінні тім Небо-гора,

Мов цариця в пурпурі,

Над всі гори найвище здійма

Свої ребра понурі.

На найвищому шпилі гори,

Вище зломів і кантів

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковічних гігантів.

Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згуки

Він стоїть і до неба простиг

Розпростертії руки.

У сходовому сяйві небес,

В пурпуровім промінню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.

І летять із гебрейських шатрів

Затурбовані зори,

Мов гонці, до гіганта того

На осяяні гори.

«Се Мойсей!» — одні одним уста

Промовляють насміло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защеміло.

Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.

Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.

Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.

Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.

І схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

І ляга величезная тінь

Від вершин на рівнини.

І паде величезная тінь

Від Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейські шатри,

Мов батьківське прощаннє.

А по таборі пострах ішов:

Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!

Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.

І як він заклене нас тепер.

І як сонечко сяде,

То весь люд і весь край сей вночі

Без полики пропаде».

XVI

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіми шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій синуї

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?

Скільки зморшків на твоїм чолії

І зв'ялене все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побілілої

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси многої

Ше й сьогодні . на сонці весь день!

І пощо було того?

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад, —

Ох, дитя невидюще!

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче, —

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

В нім самім його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йовду,

Що його сотворила.

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сьогокамінця

У лету він не спинить.

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова не може його

Повернуть в неісніння.

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.

Се ж пилок!

Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух мас вносить кожда душа

Частку свойого льоту?

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на-плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все

Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хлої»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч,

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон — то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик — логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.