Сторінка
2

Поема "Мойсей" — вершина творчості Івана Франка

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

иш жінки їх прядуть та печуть

В грані м'ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччя.

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав?

Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М'ясо стад їх, і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голоднії»

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

«Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв'язку,

І обіцюе темній юрбі

Божий гнів або ласку, —

Хто до бупту посміє народ

Накликати, до зміни.

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням»,

Вечоріло. Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи, йдуть

Кам'яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти ягниці.

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики,грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий;

Там хтось пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші батьки та діди

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим гураганом?

Ні, спокій! І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тіцькі!

Навіть що для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі.

А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики;

Із шатрів вибігає народ

І малий, і великий.

Що таке? Чи деворог іде?

Чи впав звір у тенета?

III

Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу.

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Його жах стереже день і ніч,

Мов собака порога.

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На тон камінь зіходить Моисей

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон

Червоніє з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

IV

«Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотів я сказать вам тепер

Замість першого вступу.

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу, —

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

Зрозумійте й затямте собі,

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

Вчора ви сприсяглися свій слух

Затикать на промови,

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

Бережіться, а то він до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшніше сто раз.

Як в пустині рик грому.

А від слів його гори дрижать

І земля подається,

Ваше серце, як листя в огні,

Зашкрумить і зів'ється.

Вчора ви прокляли всякий бунт

І кляли його всує,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прісне тісто,

Творчі сили, — ті гнатимуть вас

У призначене місто.

Вчора ви уважали спокій .

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш при тім

З вашим богом і паном?

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана

Авраама і плем'я його

На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив

По йорданськім поділлю?

Семилітнім їх голодом гнав

Аж над береги Нілю?

Якби хтів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі, як сірі воли,

Гнули б шиї в Єгипті.

Тим-то буду до вас говорить

Не від себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прк

Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,

І тятива нап'ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

«Я бажаю спокою?»

А що вчора ви тут присягли,

На подобу жіноцтва,

Більш не слухать обітниць моїх,

Ні погроз, ні пророцтва, —

То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

І обітницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.

І ви мусите слухать, хоч злість

Вб'є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Підійметься на мене!