Сторінка
2

Фінансування соціальної інфраструктури села: проблеми та шляхи їх вирішення

У сфері матеріального забезпечення населення такі гарантії за рядом соціальних показників (мінімальна заробітна плата, мінімальні розміри пенсій, допомог, житла) існують, незважаючи на те, що їхні реальні розміри далекі від прожиткового мінімуму. У сфері ж споживання соціально-культурних послуг таких гарантій з боку суспільства практично немає.

Крім мінімального соціального стандарту, повинен бути якийсь „еталон” рівня розвитку систем соціальної інфраструктури. Ми можемо говорити тільки про відносну сталість параметрів протягом якогось короткого відрізку часу. У випадку кількісної оцінки процесу поняття „еталон” набуває сенсу бази порівняння, оцінки, свого роду точки відліку, щодо якої можна оцінити вимірюваний процес. Такий еталон, буде деякою розрахунковою величиною, очікуваною до визначеного часу або найбільш високий показник по країні в даний час (по кожній сфері окремо). Це буде мета, до якої має прагнути розвиток кожного окремого села. Особливе значення при розробці цих показників мають статистичні органи. У даний час серйозного реформування потребує інформаційна база управління.

Для повного вивчення соціального зрізу життя населення на рівні регіону необхідно відслідковувати такі показники, як індекс вартості життя, раціональний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, кількість сімей, що потребують упорядженого житла тощо.

У різних країнах існують різні системи соціального захисту населення. Так, у США уряд не забезпечує гарантованим медичним обслуговуванням, безкоштовним житлом і гарантованою безкоштовною освітою усіх громадян. У Скандинавських країнах, навпаки, держава гарантує безкоштовне медичне обслуговування, певною мірою можливість одержання державного житла, доступ до системи дошкільних установ і середньої освіти. Якщо в США такі витрати лягають на плечі самого населення, а не уряду, то в Скандинавських країнах це забезпечується державою. Однак такі витрати важким тягарем лягають на державний бюджет. Держава оплачує пільги, які люди могли б частково оплачувати самі, це викликає збільшення бюджетного дефіциту і дисбалансу на макрорівні. У кінцевому рахунку, знижується ефективність економіки. Єдиної думки щодо реорганізації соціальної політики в даний час не існує, але ведуться пошуки прийнятного варіанта, що дозволяє обмежити безкоштовні соціальні виплати і скоротити витрати, пов’язані з ними.

Наша країна не може цілком використовувати конкретний досвід соціальної політики інших країн, необхідно завжди враховувати українську історію, культуру, ресурси, політику та ін. Необхідно створити власну модель економіки, з урахуванням досвіду інших країн, де ринкова економіка має довгу історію.

Розширення різноманітних форм власності на засоби виробництва і їхня рівноправність у соціальній інфраструктурі ставить ряд складних проблем, від вирішення яких залежить розвиток соціальної інфраструктури села в умовах переходу до ринкових відносин. Одна з них складається в необхідності пошуку оптимуму у співвідношенні платних і безкоштовних соціально-культурних послуг. При вирішенні цього питання треба виходити зі здатності населення одержувати той чи інший вид послуг платно. Необхідно враховувати платоспроможність населення. З погляду доцільності і можливості застосування методів платного обслуговування, соціальна інфраструктура може бути розділена на три групи: перша група – це установи й організації, в яких принципово неприпустиме впровадження платного обслуговування. Фінансування тут проводиться за рахунок державного бюджету під визначену роботу або вид діяльності, що адекватно наданню населенню відповідних соціальних послуг, кількість і якість яких повинна бути не нижче деякого гарантованого соціального рівня, обумовленого економічними можливостями суспільства. Додаткові засоби цих організацій можуть формуватися і по інших каналах: за рахунок надходжень від підприємств, фірм, бізнесменів, тобто спонсорство, меценатство, а також добровільні внески населення. До них відносяться послуги охорони здоров’я, освіти, частково культури.

Другу групу складають установи й організації соціальної інфраструктури, перехід яких на платне обслуговування не тільки можливий, але і доцільний. Їх послуги, спрямовані на задоволення індивідуальних потреб людини, але не мають характеру першочергових. Послуги цих груп установ повинні оплачуватися особисто або якими-небудь організаціями. До цієї групи можуть бути віднесені частина видовищних заходів (кіномережа, театри, студії). Крім того, різноманітні платні послуги здатні надавати такі установи, як технічні і спортивні секції, школи, що надають приміщення для додаткових занять, поліклініки, що роблять окремі оздоровчі послуги тощо.

У цій сфері діяльності можуть досить ефективно діяти приватні, кооперативні й орендні організації. Їхня участь покликана внести так необхідний нашому суспільству елемент конкуренції, що, безумовно, позитивно позначиться на можливості більш повного задоволення потреб населення.

До третьої групи належить діяльність значної частини організацій і установ соціальної інфраструктури, що фінансуються одночасно з декількох джерел: державного бюджету, коштів підприємств, громадських організацій і населення. Це установи для відпочинку, музеї, стадіони, спортивні зали тощо. Хоча вони роблять платні послуги, але змушені одержувати дотації від держави, підприємств і громадських організацій, оскільки існуючі розцінки не дозволяють покривати навіть поточні витрати цих установ. Ці послуги проміжні щодо можливостей впровадження платного обслуговування. Перехід на нову систему господарювання в установах цієї групи пов’язаний з пошуком шляхів оптимального сполучення витрат і кінцевих результатів з конкретних видів діяльності. При цьому має змінюватися порядок фінансування. Бюджетне фінансування доцільно здійснювати не у вигляді дотацій на утримання установи, а у формі виплат за одиницю зробленої послуги (за одне відвідування театру або музею, клубу або будинку культури тощо). У цьому випадку загальний розмір виплат з бюджету або з коштів підприємств буде прямо залежати від обсягу зроблених послуг та їх якості. Разом з тим перехід до ринкових відносин вимагає збереження державного забезпечення соціально-культурними послугами непрацездатних і соціально вразливих членів суспільства. Таким чином, перехід соціальної інфраструктури на комерційну основу, на функціонування за законами ринку може призвести не до прогресу, а до регресу в досягненні соціальних цілей розвитку суспільства. Це не означає, що треба цілком відмовитися від застосування ринкового механізму в цій сфері. Необхідно лише пам’ятати, що ринок, його об’єктивні процеси цілком не орієнтовані ні на загальнодоступність досягнень культури, ні на її масовий ріст у широких масах суспільства. Регулювання ринкових відносин у сфері культури припускає врахування наступних моментів: