Сторінка
6

Соціальні індикатори фінансової безпеки особистості

Стратегія соціального розвитку і фінансова безпека особистості

Фахівці ООН вважають, що глобалізація лише тоді буде сприйматися позитивно, коли вона буде базуватися на таких принципах, як:

ü етика – менше порушень прав людини і більше поваги людським цінностям;

ü справедливість – менше відмінностей в рівні життя людей в одній країні і в різних країнах;

ü інтеграція – зменшення масштабів маргіналізації та ізоляції народів і країн;

ü безпека людини – менше нестабільності в суспільстві і вразливості людини;

ü людська безпека – менше вразливості народів і країн;

ü стійкий розвиток – менше руйнування і погіршення довкілля.

Ці положення цілком заслуговують на те, щоб бути врахованими і включеними в національні концепції і стратегії соціально-економічного розвитку і розвитку людини на початку ХХІ століття.

В Україні загрози соціальній безпеці за наявності швидких темпів наростання негативних тенденцій створюють ситуацію, в якій суспільству можуть знадобитися всі наявні ресурси тільки для того, щоб загальмувати негативні процеси. А це в свою чергу означатиме, що суспільство вже не зможе ефективно вирішувати ані економічні, ані політичні, ані будь-які інші проблеми. Низький рівень соціальної безпеки свідчить не лише про неблагополуччя в суспільстві, а й про стійку тенденцію до його деградації. Суспільство не зупиняється в своєму русі, а набуває стану глибокої депресії. Відтак, об’єктивні умови диктують в контексті сьогоднішньої практики напрями соціальної стратегії, націлені на пошук шляхів усталеного безпечного розвитку.

Основними напрямками стратегії соціального розвитку можуть бути:

ü реалізація політики доходів, де першорядного значення набуває державне стимулювання випереджального (порівняно з темпами ВВП) зрос­тання заробітної плати. У політиці доходів не повинно бути місця для зрів­ня­лів­ки. Долати диспропорції, що склалися, треба не штучним обмеженням верхньої планки доходів заможних верств населення, а навпаки – їхньою легалізацією та виведенням з тіні, розширенням прошарку приватних власників, які активно займаються підприємництвом. Відтак, якщо діюча модель економічної політики в Україні зорієнтована переважно на захист соціально вразливих верств населення, то логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення;

ü підтримка „приватної людини”, що народжується разом із приватною власністю. Стимулювання людей до володіння приватною власністю та її ефективний захист – один з принципових пріоритетів політики доходів;

ü інтенсивне формування середнього класу (питома вага якого в майбутньому має скласти не менше 45-50% від загальної кількості населення) як гаранта суспільної стабільності на грунті розширення адаптаційних можливостей населення. Становлення середнього класу передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто до таких стандартів, які забезпечуватимуть гідний рівень життя і стимулюватимуть розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення. При цьому слід враховувати, що громадяни з високим та середнім рівнем доходів будуть здатні дедалі більшою мірою оплачувати значну частку послуг у сфері охорони здоров’я та освіти, соціального страхування;

ü всебічна підтримка сім’ї як вузлового соціального інституту.

Соціальна орієнтація економічної політики – це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Це завдання довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку держави, розбудови в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Без наповнення реформ соціальним змістом і активної їх підтримки широкими верствами населення подальше поглиблення ринкових перетворень стає нереальним. Соціальні фактори мають бути віднесені до домінуючих у структурі економічного зростання. Натомість, тактичними завданнями в рамках зазначеної стратегії доцільно визначити:

ü ліквідацію неплатежів населенню. Держава має стати гарантом в стосунках з населенням, якщо недержавні організації не виконують своїх зобов’язань щодо платежів;

ü державний протекторат прожиткового мінімуму, який би забезпечував громадянам споживання на рівні простого відтворення (виживання), що передбачає його чітке визначення та законодавче (на найвищому рівні) закріплення, а також проведення моніторингу залишених без прожиткового мінімуму груп населення („моніторинг бідності”), відокремлення традиційних бідних від „нових” бідних (перші потребують соціального захисту, а другі – підтримки);

ü державні гарантії мінімальних: заробітної плати, пенсій, виплат (по безробіттю та дитячих) не нижче прожиткового мінімуму; держава покликана боротися з маргіналізацією населення, а кожна особа забезпечує собі соціальну мобільність висхідного характеру;

ü зміна податкового режиму стосовно фізичних осіб з метою перерозподілу доходів (найбільш високі рівні яких насправді не є результатами праці, а лише привласненням подекуди частини загальнонародної власності).

Одним із ключових напрямів соціальної безпеки є завдання подолання бідності. У даному контексті, 15 серпня 2001 року було схвалено розроблену Урядом Стратегію подолання бідності, яка визначила такі основні напрями політики подолання бідності: