Сторінка
1
У ході еволюції в організмі людини сформувалися механізми, які забезпечують його пристосування до різних умов життя, а також стабілізацію активності органів та систем у визначених функціональних діапазонах. Можливості організму реагувати на зовнішні і внутрішні подразники відносно обмежені, але комбінація різних реакцій розширяє можливості організму при взаємодії з навколишнім середовищем.
Негативні впливи на організм можуть робити різні надзвичайні чинники (фактори зовнішнього середовища) – фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні. Ступінь їхньої шкідливості відносна і залежить від супутніх умов і стану зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Вплив усіх цих факторів відбувається в конкретних соціальних умовах існування, що мають нерідко вирішальне значення в забезпеченні безпеки життєдіяльності.
Здатність організму реагувати на впливи факторів навколишнього середовища називається реактивністю.
Реактивність забезпечується захисно-компенсаторними системами і механізмами, у функціонуванні яких вирішальна роль належить нервовій системі. В процесі становлення людини нервова система стала ведучою, вона підтримує цілісність організму, його єдність з навколишнім середовищем, збереження сталості внутрішнього середовища, будівлі, функцій.
Нервова система виконує наступні найважливіші функції:
здійснює взаємодію організму з навколишнім середовищем, забезпечуючи його пристосування до постійно мінливих умов існування;
поєднує органи і системи тіла в єдине ціле і погоджує їхню діяльність;
на вищому етапі розвитку нервова система здійснює психічну діяльність на основі фізіологічних процесів відчуття, сприйняття і мислення.
Нервова система умовно поділяється на дві частини: соматичну, яка керує мускулатурою кістяка і деяких внутрішніх органів (гортань, глотка) і вегетативну – іннервуючу (здійснюючу зв’язок органів і тканин за допомогою нервів з центральною нервовою системою) всі м'язи, шкіру, судини.
Умовність такого розподілу виявляється з того, що вегетативна нервова система має відношення до іннервації всіх органів, а також визначає тонус кістякової мускулатури.
Крім такої класифікації, що відповідає будові організму, нервову систему поділяють по топографічному принципі на центральний і периферичний відділи. Під центральною нервовою системою розуміється спинний і головний мозок, під периферійною – нервові корінці, вузли, сплетення, нерви і нервові периферійні закінчення. Як у центральної, так і в периферійних відділах нервової системи містяться елементи соматичної і вегетативної частин, чим досягається єдність нервової системи.
Спинний і головний мозок – це скупчення нервових кліток разом із найближчими розгалуженнями їхніх відростків. Скупчення нервових кліток існує також у виді вузлів і поза центральною частиною нервової системи (спинномозкові вузли, вузли черепно-мозкових нервів, чисельні вузли вегетативної нервової системи). Нерви являють собою скупчення нервових волокон (відростків), які йдуть від вузлів нервових кліток спинного і головного мозку. Вони здійснюють зв'язок між центральною нервовою системою та окремими органами й клітками організму. Нерви, що проводять імпульси збудження з центральної нервової системи до робочих органів, називаються спадними, відцентровими чи руховими. Нерви, що передають імпульси збудження від різних органів і ділянок тіла у головний і спинний мозок, називаються висхідними, доцентровими чи чуттєвими. Частіше нерви бувають змішаними, у їхньому складі є як чуттєві так і рухові волокна. Рухові нерви закінчуються руховими закінченнями – еффекторами, чуттєві нерви – чуттєвими закінченнями – рецепторами.
Рецептори – спеціалізовані нервові клітки, що мають виборчу чутливість до впливу визначених факторів. Рецептори можуть бути у виді простих нервових закінчень, мати форму волосків, пластинок, колбочок, паличок, кульок, спіралей, шайбочок. Частина рецепторів призначена для сприйняття факторів навколишнього середовища. Це – екстерорецептори. Інша частина сприймає зміни внутрішнього середовища організму. Їх називають інтерорецепторами.
Рецептори строго спеціалізовані. Фоторецептори розташовані в сітківці ока і сприймають електромагнітні хвилі видимого діапазону. Фонорецептори вуха реагують на механічні коливання повітря опосередковано через системи внутрішнього вуха. Тактильні рецептори – це рецептори дотику. Баро і осморецептори судин відчувають зміни гідростатичного й осмотичного тиску крові. Рецептори вестибулярного апарата сприймають зміни положення голови і тіла щодо вектора гравітації. Проприорецептори м'язів і сухожиль реагують на зміну напруги м'язів і положення частин тіла відносно один одного. Хеморецептори відчувають вплив хімічних речовин, глюкорецептори сприймають зміни рівня цукру в крові. Терморецептори реагують на зміну температури. Болючі рецептори реагують на дію, що травмує – механічну, хімічну, температурну й ін.
Основними властивостями нервових волокон є збудливість і провідність, тобто можливість проводити отримане збудження. Роздратування рецепторів трансформується в них у нервові імпульси – хвилі збудження. Збудження супроводжується виникненням біострумів.
Проведення імпульсів збудження по волокну можливо тільки у випадку його анатомічної цілісності і нормального фізіологічного стану. При їхньому порушенні, наприклад розриві (унаслідок поранення) рухового нерва, що йде до м'язів, настає параліч цих м'язів, утрата чутливості, якщо це був чуттєвий нерв. Імпульс збудження не проводиться також при здавлюванні, припиненні кровопостачання, при сильному охолодженні, отруєнні отрутами чи наркотиками. Провідність у нервах може бути порушена за допомогою деяких лікарських речовин, наприклад анестезуючих, що використовується в медичній практиці при різних видах місцевого знеболювання.
Завантажити реферат