Сторінка
2

Образ жінки в поезії Дмитра Павличка

І ще більше це погіршує відчуття самотності, адже воно шукає і намагається знайти взаємність, гірко поглиблюючи розуміння недосяжності ідеалу. Образ жінки лише починає окреслюватися, покладаючись на підсвідомо-інтуїтивні порухи чуттєвої душі. Перші почуття починають виливатися у перші емоційні рядки закоханої людини :

Тільки хто ж то погасить зуміє

Перші мрії, перші поривання ?

У багатті другого кохання

Першого завжди іскринка тліє [5;192].

Образ коханої найдивніше поєднує недоторкану цнотливість і відвертий еротизм, світле й темне людської душі, божественно-язичницьке і людське, приземлене, реальне і химерне. Його Жінка – це Єва, Діва Марія і богиня, що зійшла з ікони і танцює рок-н-рол з підлітками – в одному образі.

Вона втілює найкращі, чисті порухи душі і те, що йде від глибин підсвідомості. Фізична довершеність, привабливість, природня простота, грація сарни, ніжність і водночас сповнена гарячої пристрасті – таким постає образ жінки у пізнішій поезії, спопеляючи поглядом і примушуючи кинутись у вир кохання. Від “молодого дівча”, студентської подруги з глибоким поглядом карих очей, до космічних злетів “довгих ніг” чуттєвої зваби і фатальної жінки – змінюється мрія ліричного героя. Все життя він шукає цього вогню – спопеляючого чи жертовного вогню кохання, з якого як після бою виходить змужнілим, оновленим, сильнішим.

Можливо, саме в ранній поезії, як приклад зі збірки “Два кольори” починається мотив підвладності героя жінці. Саме тому активному, динамічно-наступальному образу пристрасної коханки. Поет наче здивований цією підкореністю, до повної глибини ще не усвідомленої:

Ти рішуча була, як повстання,

Рахувала секунди бою.

Кожен раз я казав: це остання,

Це остання розмова з тобою .

Кожен раз я прощався навіки

З тобою,

А ти навіть не розтуляла повіки,

Знаючи, що повернуся скоро [4;186].

Поступово жіночій образ набирає сили, додаються риси божественного і величального. Дуже часто, звертаючись до коханої, поет називає її богинею. Водночас це допомагає змалювати зовнішній вигляд “богині” – класична краса, тонкі обриси обличчя. Горда постава, зверхньо кинутий погляд.

Схиляння перед жінкою як божественним началом переплітається з естетичними принципами язичництва. Адже язичники богів любити не зобов’язують, це-можливо, проте – необов’язково (адже любов і повагу необхідно “заслуговувати”, а тому вимагати цих почуттів у когось немає смислу). Богів язичники уславлюють, а не моляться, тим більше “поклоняються”. Поклоніння відсутнє, бо воно завжди включає у себе елементи приниження себе перед об’єктом поклоніння, явний пріоритет мети об’єкта поклоніння себе перед особистісною метою. Поклоніння – це тенденція відмовитися від незалежності своєї особи, злити своє “я” з кимсь, щоб таким чином отримати силу, недостатню індивідууму.

Також немає важної храмової атрибутики, бо Природа сама по собі храм. Капища влаштовуються, як правило, у лісі чи на галявинах у глибинах лісу. Недарма сцени кохання і співзвучність природи, її співучасть у цих любовних приборканнях займає центральне місце в поезіях Дмитра Павличка. Один із улюблених краєвидів Павличка – лісовий.

Саме ліси нашіптують йому таємниці світу, розкривають глибини вод і глибини буття. Природа (пейзаж) може виконувати у творі найрізноманітніші функції: творити паралель думок, мрій почуттів, психічного стану людини, бути контрастом до подій, або ж тим ключем розкриття образу жінки. Іноді він існує як певна самодостатність. Але найчастіше природа, тваринний світ допомагають розкрити складний внутрішній світ людини.

Концептуальною у даному аспекті є поезія “Живу як той гірський потік”, яка звучить як декларація життєвого кредо. Гірський потік – це найдзвінкіший життєвий голос природи. Кожен день, кожна хвилина вливає до нього динаміку народження “чистоти кохання”, й саме кохання “Все, що в моїй душі Джерельне та цілюще”. Гірський потік – це пісня молодості, символ молодого, бурхливого і чистого кохання:

Живу як той гірський потік,

На спокій – ні хвилини,

Іскрюсь від кременя в бігу,

Туманюся від глини .

Спадаю дзвінко з темних скель

У плесо, повне гулу.

Від крові пурпурним стаю,

А чорним – від намулу .

Мого кохання чистота,

Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,

Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє

Джерельне і цілюще [4;7].

Глибокий архетипічний елемент в поезії Павличка – сильна тепла благодатна злива чи літній дощ, який “увільнює . від одеж”, стає частинкою мозаїчної картини. А іноді третім діючим героєм серед двох закоханих. Для інтимної лірики поета, такої життєствердної і переповненої життям любов’ю, не характерний нарцисизм чи самотність. Вода – стихія, яка тече перемішує все і змінює, перевтілюється, якась частина постійно руйнується, перетікає в іншу, поєднуючи протилежності. Вносячи у світ ліричних героїв м’який рух ручки-жінки чи холодну швидкість гірського водоспаду.

Еротичне переживання, в якому змилися емоції, дарування любові, і його радісне сприймання, жадання вдячної взаємності, завжди співвідноситься з поетичним феноменом дощу:

Посеред ночі дощ пішов,

Зашелестів, як збіжжя в поді

Ми вийшли під його покров

З-під явора чи з-під тополі .

Він лоскотав, мов колоски,

Стелився, обвивав рамена.

Вмивала душ сяйні листки

Його теплінь благословенна. [4;52]

Дощ у Павличка – символ збудження і просвітління у царині зустрічі, свіжості та початку, які відносяться до чистоти. Неперевершений поетичний талан і яскраві поетичні фантазії створюють образ молодої життєрадісної дівчини, яка вимальовується у вигляді оголеної води : “дівчина, що вибігла з ріки”, “оголена вода – Просяйна, весела, молода”, “тіло водяне”.

Ще один “водяний компонент”, який домінує, створюючи образ коханої, – це море. Найчастіше – це згадування про воду, море, дощ як звичайні обставини місця дії чи внутрішнього переживання. Таких згадок особливо багато в “Таємниці твого обличчя” та “Золотому ябці”, де стихія води виступає як першоматерія, за допомогою якої осягається образ в його зародженні. “Коли до тебе прилечу, Засяє в сонці все навкруг, Як після теплого дощу. В росі важкій зелений луг” (“Коли до тебе прилечу”). “Вночі ти входила в море – під місяця оком вовчим, І море ставало деревом, А ти забороненим овочем” (“Вночі ти входила в море”) [39]. Правда, навіть за цитовані уривки з поезії вимагають застереження, що в більшості випадків море чи злива, в яких відчувається “дія”, перестають бути просто “декораціями” і перетворюються на стихію матеріалізованих образів: