Сторінка
2

Інтертекстуальність у вимірах українського бароко

Невhгласj / съмысльнh гласjшта

Ни аште всj / jзыкы оумhєть

Можетъ съказати / немошть сихъ [2, с. 164 – 167].

Пізніше це по-своєму вимовить Григорій Сковорода – “О роде плотскій! Невhжди! Доколh ти тяжкосерд?” – даючи можливість простежити цікавий сюжет цитування, а також переконатися, чим відрізняються такі дослівні вирази від топосів. Біблійна цитата здебільшого і незалежно дає автор якісь посилання чи ні, виконує ключову роль: через неї виявляється інтерпретаційний акт творення як основний мотив збереження повноти внутрішньої форми біблійних слів. Важливого значення при цьому набуває авторська проблематика і сформований на її основі власний контекст, тобто мета, що спонукала автора до перетворення й асиміляції різних текстів – до праці, яку довершує органічна цілість нового писання-читання. Тоді “твір мистецтва настільки утворює спільність із тим, на що він вказує, що збагачує його буття неначе новим буттєвим процесом” [2, с. 142].

У цьому новому буттєвому процесі повнота біблійного сенсу не раз проявляється через можливість об’єднувати протилежні погляди – святого Кирила з його акцентом на оберігаючій силі букви, і Григорія Сковороди, переконаного в тлінності, несправжності видимого.

Своєрідність барокової інтертекстуальності увиразнюється через порівняння того, як на шляхах барокового “примирення” засвоюються християнські й античні джерела. Якщо у загальному сприйнятті Святе Письмо не потребує жодного “отеперішнення”, бо все відбувається “днесь”, то античність, навпаки, викликає відчуття дистанції й бажання подолати її подібними прикладами й аналогіями, що є виявом літературності як певного стану освіченої свідомості. Попри це, античні імена, навіть найбільш вживані – це здебільшого лише зовнішні ознаки українського барокового тексту, які виказують його культурну орієнтацію зі значною долею абстракції. Інша річ, твори українських поетів латинською мовою, бо вони спираються на пласти ренесансної поетики.

Словом, християнські джерела присутні в барокових пам’ятках як знаки чи символи, набувають того функціонального сенсу, завдяки якому твориться основа художнього твору [2, с. 149]. Спільність джерел спричинює тісну взаємодію між бароковими текстами. Це особливо помітно, коли розглядати співвідношення різножанрових творів, зокрема прози й поезії, між якими завжди існує більш чи менш виразний семантичний зв’язок. Безпосереднім виявом таких зв’язків часто виступає алюзія власне не як стилістична фіґура, а як загальний принцип змістової інтерпретації тексту [3, с. 288]. Скажімо, коли Кирило-Транквіліон Ставровецький звертається в одному зі своїх віршів до Богородиці “прежде міра предувhдhнная”, то цим звертанням доноситься й узагальнюється думка, що пророцтва про Пречисту Діву Марію містяться вже в дохристиянських джерелах [4, с. 13].

Не раз можна переконатися, що не лише низка барокових текстів, але й характерні явища, які ці тексти представляють, пов’язані з якимсь одним ідейно й стилістично сильним джерелом. Йдеться насамперед про опозицію проза – вірш як про одну з найцікавіших форм барокової інтертекстуальности, що, набуваючи різноманітних виявів, торкається онтологічних засад стилю.

Усвідомлення віршованої форми як міри занурення у глибини Святого Письма, погляд на форму як на еквівалент змісту, акцент на духовності літери – ці та інші явища, які простежуємо в поетів зрілого бароко, незмінно навертають до “Прогласу” Кирила. А водночас співіснування проза – вірш і в межах творчості окремих авторів, і в межах окремих книг значно ширше. Досить згадати хоча б твори Дмитра Туптала “Дhянія святих апостолів” чи “Вірші на Апокаліпсис”, аби переконатися, якого важливого функціонального сенсу набуває ритм як часовий вимір християнської спрямованості до Істини.

Барокова інтерпретація першоджерел, взаємодія між бароковими текстами надає явищам інтертекстуальності тих особливих вимірів, які центральною проблемою бароко роблять проблему розуміння. Особливість барокової інтертекстуальності виявляється в її своєрідній незворотності, тобто пошуки джерел літературного твору не руйнують його єдності, а, навпаки, скріплюють її з перспективи нової інтерпретації вічних проблем.

Література

1. Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. К., 1999.

2. Ґадамер Г.-Ґ. Онтологія твору мистецтва та її герменевтичне значення // Істина і метод. К., 2000. Т. І.

3. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. К., 1998.

4. Ушкалов Л. З історії української літератури XVII – XVIII століть. Харків, 1999.

5. Шерех Ю. Пролеґомена до вивчення мови та стилю Григорія Сковороди // Поза книжками і з книжок. К., 1998.