Сторінка
2

Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту

13. Душею мови, її "алгеброю" є граматика. Во­на найчіткіше виявляє національний характер мо­ви, її своєрідність. Граматика — це ситема правил поєднання слів у мовленні (словосполучення, ре­чення, текст), їх змінюваності, що обумовлена по­требами цього поєднання.

На відміну від словника, граматика характери­зується більшою непроникливістю для чужомов­них впливів. Однак порушення граматичної будо­ви більш боляче відбивається на мові, ніж проник­нення в мову чужих слів.

Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто відсотків, щоб бути зрозумі­лим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба ово­лодівати досконало.

14. Мова — головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у чле­на певного суспільства. Мова бере участь у тво­ренні людини.

15. Мова — це генетичний код нації, який по­єднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді­алекти майбутніх балтійських, германських, індій­ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто­ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'­ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере­важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

3. За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо­вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо­ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен .".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга­ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор­мувався етнос, котрий на початку IX століття ство­рив державу, відому під назвою Київська Русь.

4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи на­селення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християн­ськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної від­повіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лек­сичні особливості української мови почали зарод­жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова українсь­кої нації, українська національна мова". Наведе­ний пасаж із академічної "Сучасної української лі­тературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

б. Офіційність і "єдиноправильність" цього твер­дження не випадкова. "Початок утворення росій­ської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. ( .). Початок української мови також пов'язується з кінцем XII ст., коли від­бувається відокремлення північно-східної Русі від південної" (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского й белорусского языков. Л. 1972, с- 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовля­ли на території Київської Русі, не трансформува­лась би в напрямку майбутньої української мови. Ще рівнозначно абсурдному твердженню, що ко­ли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Аф­риці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці .

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріум­фальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по­чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз­начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (Ї.Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів іс­нування єдиної руської народності", — пише іс­торик-поліглот О.Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спіль-нопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільно­східнослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних мані­пуляцій довести, що українці — "молодший брат"?

В історіографії широко відома думка М.Марке­вича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в неза­пам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племе­нами. Такої думки дотримується чимало російсь­ких вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття на­зивав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

8. Твердження чи хоча б припущення про дав­ність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олек­сандр І звернув увагу на цитоване польським лек­сикографом Лінде висловлювання Л.Гурського щодо першості української мови серед слов'янсь­ких.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкість укра­їнської мови до сербської та її походження від пра­слов'янської одержала з боку польських, російсь­ких, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота А.Кримського, ніби той "намагався довести істо­ричну зверхність українців над росіянами і відсут­ність спорідненості між цими народами і мовами". Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н.Погодіну, який "від­верто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між ін­шими слов'янськими наріччями, і навіть відмов­лявся вірити, щоб вони належали "до одного роду" (А.Кримський).