Сторінка
2

Мовна освітня політика - проблема України

Опосередкований і прямий наступ п'ятих колон в Україні на ще не зведену з колін українську мову практично не припиняється. Українофобна модель 60 – 80 рр. XX ст. діє і в новітній період державотворення. За яким критерієм це можна стверджувати? У 1959 році під час перепису 95% населення України визнали українську мову рідною (українці тоді становили 76,8%), нині ж рідною українську вважає лише 67,5% (українці становлять 77,8%). Виникає запитання, – а що робить політична влада і чи має українська освіта національний характер? Адже за період 1991 – 2005 рр. через школу пройшло майже два покоління. Чому, маючи освітню модель, найдемократичнішу в Європі із забезпечення мовних потреб національних меншин, щодо українців – титульної нації, наша мовна найбільш дискримінаційна? Упередження? Ні. У Донецькій області на 2/3 українців функціонує тільки п'ята частина шкіл із рідною (державною) мовою. Минулого року закрито українськомовну школу в центрі Донецька. Таке відбувається в більшості великих і середніх містах України. Якщо офіційне співвідношення українців до росіян у Криму складає 1 до 2,4, то співвідношення навчальних закладів – 1 до 100. У Севастополі з 67 шкіл лише одна українськомовна, хоча тут проживає четверта частина етнічних українців.

Більшість ПТУ, 2/3 приватних нововідкритих вузів (частина зі статусом "національний") здійснюють викладання недержавною – російською – мовою. Забезпеченість українськими підручниками у вищих навчальних закладах складає 1 до 5, 1 до 10.

Соціокультурне, політичне, інформаційне середовище не сприяє вдосконаленню відповідності державотворчих процесів українознавчим "цінностям". Необхідно визнати, що конституювати націю, зробити її самосвідомою можна лише з допомогою держави.

Звичайно, глобальний світ, його багатобарвність, відкритість, діалог культур вимагають нових підходів і світобачення. Час зумовлює осучаснення культури, й ретроспектива не завжди адекватна перспективі й національним інтересам. Але є цінності вічні й не скороминучі, ними не торгують і, як говорив В.Липинський, за них не прирізають десятини.

Високоцивілізована Франція за останні десятиліття прийняла 3 закони для захисту й розвитку мови. В Україні кілька років тому уряд Ющенка вперше запропонував із бюджету 25 млн. грн. на підтримку державної мови, проте вдалося виділити тільки 2,13 млн. США своє становлення формували на базі політичної і мовної систем, Японія після війни почала своє національне відродження з підвищення авторитету мови. Проаналізувавши ситуацію в сусідніх державах: Росії, Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, – можна стверджувати, що мова розглядається тут у контексті національної безпеки та суспільного прогресу. Одним із головних пріоритетів державної політики є надання всілякої допомоги у мовно-культурній сфері своїм співвітчизникам за кордоном. Це лише зміцнює впливи й авторитети вищезгаданих держав. А що ми? Ніби перебуваючи в стані національної непритомності, перераховуємо власні втрати. Зрозуміло, були бездержавницькі часи. Але зараз маємо прокинутися, надолужувати прогаяне, активізувати національно-охоронну політику.

Півстоліття тому на Кубані українців налічувалося 62%, на Дону – 44%, але з ліквідацією шкіл з українською мовою викладання втрачалася культура й національна самобутність. І навіть пісня не є спасінням і оберегом без рідної школи й мови. Або погляньмо на Придністров'я, де за переписом 1926 р. проживало половина українців, майже третина молдован, 8,5% росіян. Сьогодні тут тільки 2% українських дітей виховуються у дошкільних закладах рідною мовою. А старші замість "Історії України" вивчають у школах "Историю отечества России", бо вся освіта функціонує в режимі впроваджених освітніх стандартів РФ.

У квітні ц.р. мене як іноземного члена Російської Академії Освіти запрошено в Москву взяти участь у роботі загальних зборів Академії. На порядку денному запропоновано розглянути одне головне питання: "Російська мова в житті суспільства й освіті". Заздрю: їхні державні й вищі наукові інституції з увагою і відповідальністю ставляться до офіційної мови, яку розглядають у контексті національної безпеки, єдності, розуму й духу своєї нації.

Наведу тривожні факти, які були озвучені учасниками "круглого столу" у Спілці письменників України. Соціологічні дослідження у національних вузах (Київський університет ім. Т.Г.Шевченка, педагогічний ім. М.Драгоманова, Політехнічний) показують, що послуговуються і визнають головною для себе українську мову лише відповідно 16%, 14% і 5% студентів.

Дивно, та, на жаль, закономірно. Адже за 15 років кількість виданих книг на душу населення зменшилася у 10 разів, причому лише кожна двадцята книга українська. За останні роки закрито понад 5 тис. бібліотек. Зменшуються години на українознавчі дисципліни у вищих навчальних закладах. Новий міністр охорони здоров'я пропонує вилучити вивчення української мови з навчальних планів медичних закладів, оскільки пріоритети й завдання ВНЗ – давати професійні знання. Чомусь російська, а не українська має статус іноземної для тих, хто приїхав навчатися в Україну. Погано, зі слів учасників конференції, володіють державною мовою у мистецьких вузах. Якщо у Театральному інституті ім. Карпенка-Карого студенти вивчають українську 2 роки, то в Інституті культури лише 1 семестр.

Російськомовні акторські школи у головному мистецькому вузі при вступі до них орієнтуються на російськомовних абітурієнтів. Для таких студентів бажано писати твір, а не тести. Ніхто не дає відповіді, а як вплине Болонський процес на структуру навчальних планів, і яке місце там залишиться для українських дисциплін.

Отже складною і тривожною ситуацією з державною мовою, яка склалася в Україні, зумовлені такі окремі завдання і потреби: політична воля державних керівників; сильна бюджетна політика для захисту й розвитку української мови; оптимізація мовної мережі навчальних закладів, яка нині не відповідає культурно-освітнім закладам 38-мільйонного українського етносу; відкриття українськомовних сучасних шкіл і гімназій, особливо на Півдні й Сході України; розробка критеріїв для ВНЗ, за якими оцінка з результатів акредитації давалася б за станом функціонування і впровадження в навчально-виховний процес державної мови; якісна зміна ситуації в інформаційній і книговидавничій сферах на користь державної мови; забезпечення умов щодо опанування української мови (особливо у навчальних закладах) представниками національних меншин; здійснення на державно-громадському рівні наукового аналізу змісту освіти, кадрового потенціалу щодо стану вивчення українознавчих дисциплін; визнавати незнання і невикористання державними службовцями, керівниками навчальних закладів та інших відомств української мови за їхню непрофесійність і негромадянськість.