Сторінка
2

Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології

Олександр Петрович, зауважував І.О.Соколянський, з великою пристрастю ставився до своєї роботи. Адже в губнаросвіті він завідував ще й відділом допомоги дітям і з притаманною йому швидкістю й рішучістю відстоював для дітей усе, що тільки можна було відвоювати в роки громадянської війни. Довженко належав до нового типу державних працівників. Він був секретарем-діячем, секретарем-організатором багатьох корисних справ, секретарем-трибуном. І будь-які спроби обмежити цю його плідну працю роллю технічного секретаря, тоді як технічне секретарство там вели інші, чи начепити ярлик завгоспа, як вище вже мовилось, аж ніяк не можна.

З 1 липня 1921 р. Довженко з посади секретаря звільняється й виїздить до Харкова, готуючись до роботи в дипломатичних місіях. Того ж року слідом за Довженком вибуває до Харкова і Соколянський. Народний Комісаріат Освіти зосереджує його діяльність на боротьбі з дитячою дефективністю. Сприяє цьому й Довженко. Для "доктора Соколянського" він замовляє необхідну літературу в Берліні і тим самим по-дружньому, по-освітянськи допомагає йому.

Повернувшись із-за кордону і включившись у літературно-мистецьке життя, Довженко знову зближується із Сокрлянським, на цей раз – на царині мистецтва, їх єднає одна з тодішніх технічно-мистецьких груп, що цілком свідомо проголосила свій курс на зв'язок літератури й мистецтва з такими рушіями прогресу, як наука і техніка (Ю.Смолич). Соколянського, перш за все, цікавив технічний бік дальшого розвитку дефектології. Невдовзі Іван Опанасович винайшов особливо потрібну й цінну машину для читання сліпими й сліпоглухими звичайного плоскодрукованого шрифту. З приводу цього Довженко потім писав, звертаючись до педагога-подвижника: "Машина твоя геніальна. Я щасливий, що у тебе є патент . Я абсолютно вірю, що ти ще зробиш надзвичайно багато" [2, 308].

Працюючи в Харкові, Довженко й Соколянський дійшли обопільної думки, що одним з найбільш могутніх засобів виховання і впливу на підростаюче покоління має стати мистецтво кіно. Ця ідея захопила Довженка, і він, ще не будучи режисером, починає писати "сценарій для дітей нової формації". Так з'явився згодом перший дитячий фільм "Вася-реформатор". Але Довженко плекав надію разом із Соколянським здійснити наукову розробку і постановку принципово нового дитячого фільму, через який "мав би прийти в кіно найпотрібніший представник громадськості – вчений педагог", фільм, який би мав вплив і на дорослих; що для цього було б непогано зорганізувати якусь невелику компанію" з одного-двох вчених, одного-двох режисерів та художника і через півроку теоретичної роботи приступити до зйомки.

Ознайомивши Соколянського із власним баченням основних шляхів розв'язання цієї проблеми, Довженко просить його: "Ти мені напиши свої міркування . Потім ми поговоримо у Харкові, а далі, одержавши од тебе цілий ряд порад, інструкцій і літератури, я сам почну розбиратися ., і ми будемо переписуватися. Я знаю, що це буде важко, але все-таки щось ми зробимо". І ще: "Напиши мені, друже . До речі, вкажи, з ким у Києві варто . поговорити. Я не знаю київських вчених, але, правду кажучи, чомусь думаю, що таких, як ти, тут немає. У науці теж потрібен талан" [2, 291].

Як педагоги й люди високого творчого духу, вони обидва боролися за розумне використання найновіших технічно-мистецьких можливостей у широкій системній освіті дітей і молоді, а говорячи про глибоку впливову силу кіно, Довженко в наступних листах зазначав: "Це буде безмежна пізнавальна функція ." [2 ,300].

Авторитет Соколянського у Харкові утверджувався його невтомною науково-педагогічною працею: він організовує школу-клініку для аномальної дітвори, винаходить унікальну читальну машину, веде успішну викладацьку роботу, стає професором, бере діяльну участь у створенні Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1926), деякий час ним керує (1931 – 1932), а восени 1931 р. призначається ще й директором Лікувально-педагогічного інституту фізичної дефективності [5,119]. У цьому вирі багатьох невідкладних справ проблеми, порушувані Довженком, ним також не забувались. Не випадково, що в січні 1931 р. Соколянський прибуває до Києва у складі бригади Народного Комісаріату Освіти, щоб ґрунтовніше визначитися в питанні про дитячі фільми. Цікавими були їх виступи на засіданні в кіноінституті. І Довженко, і Соколянський як представник Наркомосу настирливо відстоювали ідею належної педагогізації навчання мистецьких кадрів.

О.П. Довженко вважав, що "інститут, у якому виховують робітників мистецтва", повинен докорінно перебудуватись, що в ньому треба обов'язково створити кафедру педагогіки. Така кафедра, на його думку, мала б "значення не лише для вивчення педагогічних дисциплін", а й була б "чинником виховної роботи наших майбутніх кінофахівців".

Соколянський також вважав, що педагогічна освіта потрібна, "щоб студент мав можливість уявити собі, що він готується до громадської роботи", що створення фільму й демонстрування його в театрі – це теж "педагогічна робота, але художніми засобами".

Однак продовжити співробітництво в напрямку створення спільного дитячого фільму Довженкові й Соколянському не вдалося, бо професора невдовзі арештували, звинувачивши у належності до української контрреволюційної організації [12,16], навіть у намаганні втілити фашистські ідеї у педагогічну науку [3, 54]. Тяжким наслідком цього було нічим не виправдане закриття Інституту дефектології.

Довженко болісно переживав ці події: "Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, – згодом писав він до вченого, – дуже часто тебе згадував, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю .".

Підтримуючи Соколянського морально, він адресував йому щирі, окрилюючі слова, сповнені непохитної віри в перемогу добра над злом: "Сто чортів! Шкода, що знищили твій інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту . Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії .Умій прощать ." [2,308 – 309].

Твердо віруючи в добро, Олександр Петрович уважно й чуйно ставився до прохань професора та його харківських вихованців допомогти їм зрушити з місця питання про відновлення інституту. Ініціювала цю справу Ольга Іванівна Скороходова (1911 – 1982), уродженка села Білозерка Херсонської області, що стала ученицею Соколянського при драматичних для неї обставинах. Рано втративши зір, а потім і слух та мову, вона, крім усього, опинилася ще й без батьків. Дівчину оточили своєю турботою харківські педагоги і дефектологи. Завдяки цьому, і, насамперед, Соколянському, Оля навчилася говорити, за допомогою спеціальних методик оволоділа мистецтвом письма, багато читала, багато знала. Захопившись поетичною творчістю, особисто листувалася з Горьким. Мріяла про літературне навчання. Та все ж вирішальною залишалася мудра наука вчителя. Педагогічне подвижництво професора було для неї тим світлом в кінці тунелю, що й визначило її майбутню науково-дослідницьку роботу.