Сторінка
2

Суб'єкти трудового права України

Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприє­мства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику нале­жить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи орга­нізація є державним утворенням, це не дає підстави стверджу­вати, що керівник та інші службові особи перебувають на дер­жавній службі.

Під державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержу­ють заробітну плату за рахунок державних коштів.

Правове становище уповноваженої власником на управлі­ння службової особи тісно пов'язане з правовим статусом підприємства. На державному підприємстві становище дирек­тора є подвійним, що проявляється у тому, що, з одного боку, він є членом трудового колективу, а з другого — органом підприємства, яке створене на базі загальнодержавної власності. Тому він відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про підприє­мства в Україні» відповідає за результати роботи підприємства перед державою, власником і трудовим колективом. Це зобо­в'язує керівника відстоювати інтереси як колективу, так і дер­жави, які не завжди збігаються.

Уповноважена власником особа — це по суті керівник ад­міністрації як сукупності посадових осіб підприємства. Саме термін «адміністрація» застосовувався в усіх законодавчих ак­тах про працю до внесення 20 березня 1991 р. змін до КЗпП. Адміністрація підприємства, установи, організації як комплекс службових осіб, що здійснюють управління цим підприємством, установою, організацією в межах наданих їм прав, тобто вико­навчо-розпорядчий орган підприємства, сама перебуває з влас­ником у відносинах найму. Всі службові особи, що входять до складу адміністрації, поряд з іншими найманими працівника­ми входять до складу трудового колективу, є суб'єктами трудових відносин як наймані працівники. Їх відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відпові­дальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому суб'єктом трудових відносин з іншими працівни­ками адміністрація підприємств або за нинішньою терміноло­гією — уповноважений власником орган — не виступає.

Та обставина, що уповноважений власником орган є не суб'єктом трудових відносин, а лише органом підприємства чи установи, наголошувалась і в юридичній літературі. Визнання ж уповноваженого власником органу суб'єктом трудових пра­вовідносин означає можливість пред'явлення до нього майно­вих претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред'являються до підприємства.

Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє пра­во на працю.

В системі суспільної організації праці уповноважений влас­ником орган діє як орган господарського управління. Органі­заційною формою організації праці виступає підприємство, май­нова відокремленість якого одержала вираз у наданні йому прав юридичної особи. Саме це дозволяє підприємству самостійно, від свого імені вступати в правові відносини з іншими як юри­дичними особами, так і громадянами.

4. Підприємство як суб'єкт трудового права України

Правове положення підприємства визначене Законом Ук­раїни від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні». Підприємством визначається самостійний господарюючий ста­тутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно здійснює будь-яку господарську діяльність, що не заборонена законодавством України і відповідає цілям, передбаченим статутом підприєм­ства.

Реєстрація статуту є юридичним фактом створення підприє­мства. Вона одночасно є і установчим актом, і актом перевірки статуту з точки зору його відповідності чинному законодав­ству, законності створення підприємства. Саме реєстрація ста­туту є вимогою, при виконанні якої підприємство набуває пра­ва бути суб'єктом правових відносин. Добровільність створен­ня підприємства, відсутність будь-яких спеціальних дозволів державних, господарських або інших органів дають підстави зробити висновок про існування явочно-нормативного поряд­ку створення підприємств, вільного від відомчого, регіональ­ного або місцевого регулювання.

З цього явочно-нормативного порядку зроблені окремі ви­нятки: не можуть створюватись малі підприємства при держав­них виробничих підприємствах і організаціях, утворювані підприємства не можуть займатися певними видами діяльності, що визначені державою в спеціальному переліку.

Підприємство як юридична особа є носієм і володарем ос­новного і абсолютного права — права власності, незалежно від того, в якій формі воно виступає. Основним джерелом ство­рення і примноження власності є виробнича діяльність. Вико­ристовуючи своє майно, підприємство виробляє продукцію, реалізовує її і здобуває прибуток, за рахунок якого і формує своє майно. Належне підприємству майно охороняється зако­ном і може бути вилучене у власника тільки за рішенням суду.