Сторінка
3

Соціальне програмування як технології соціальної роботи

У Декларації глав держав-учасників копенгагенської наради з проблем соціального розвитку (березень, 1995 р.) підкреслюється його пріоритетне значення як у даний час, так і в майбутньому ХХІ столітті. Відзначається, що створення максимальне сприятливих умов для удосконалювання і більш повного застосування людьми своїх здібностей, ресурсів і можливостей складає головний предмет відповідальності урядів і всіх секторів цивільного суспільства.

Учасники наради визнали, що соціальний розвиток заснований на людському достоїнстві, людських правах, рівності, повазі, світі, демократії, взаємній відповідальності і кооперації, повній повазі різних релігійних і етнічних цінностей і культурних традицій людей. Для реалізації зазначених орієнтирів суспільних перетворень у глобальному масштабі визнано необхідним перемістити людини в центр розвитку і повернути економіку особою до людських нестатків. Визнано необхідним також розробляти спеціальні програми соціального розвитку, орієнтовані на досягнення стратегічних соціальних цілей. Для цього маються відповідні передумови.

Багато учених фіксують, що на рубежі ХХ-ХХІ вв. відбуваються сутнісні зміни в суспільному виробництві, у всій системі суспільних відносин. З цього приводу висловлюються різні думки і судження. Не вдаючись у їхній детальний аналіз, виділимо лише ті аспекти, що безпосередньо зв'язані з предметом нашого дослідження.

Висування соціальних результатів у якості системоутворюючого фактора керування означає перегляд ключових принципів його організації, що панували в суспільстві більш сотні років. У нових соціально-економічних умовах домінантою в керуванні повинне стати забезпечення безпосереднього зв'язку процесу виробництва матеріальних і духовних благ із процесом задоволення суспільних і особистих потреб. У системах керування в індустріально розвитих країнах поступово відбувається зсув акцентів з дозволу соціальних протиріч і усунення соціальних диспропорцій, що виникають внаслідок економічних перетворень, на здійснення соціального контролю за економікою, її планомірне регулювання в інтересах усього суспільства. Це припускає цілеспрямоване формування соціально-економічних пропорцій на макрорівні, створення і зміцнення системи макропланування. Багато закордонних вчених обґрунтовують її доцільність, перспективність для забезпечення подальшого прогресу суспільства.

Орієнтація виробництва і керування на кінцеві соціальні результати приводить до принципових змін у змісті управлінської діяльності: її ядром стає соціальний розвиток людини і суспільства. Постановка людини в центр системи керування вимагає перетворення управлінських функцій (планування, обліку, контролю, організації і стимулювання). Порозумівається це тим, що універсальний розвиток людського співтовариства як кінцевий результат суспільного виробництва, що базується на безпосереднім з'єднанні особистого і речовинного факторів, має не витратну природу. Умовою одержання цього результату виступає жива праця, що вивільняється, утворюючий вільний час суспільства. Отже, економія живої праці стає предметом керування, що породжує серйозних труднощів у використанні традиційних методів і технологій керування.

Програмно-цільове керування - це така система керування, в основі якої лежать цілісне сприйняття об'єкта і проблемний, а не функціональний підхід до регулювання його життєдіяльності. У даній моделі головне - рішення задач, зв'язаних з розвитком конкретної соціальної системи, перетворенням її структури. Вона улаштована таким чином, що суб'єкт керування виявляється "чуттєвим", сприйнятливим до інновацій в об'єкті керування, і навіть більш того, він орієнтований на введення інновацій.

Спрямованість у майбутнє, цільова орієнтація, динамічність - найважливіші характеристики програмно-цільового керування, органічно зв'язані з комплексним, системним підходом до аналізу поводження керованого об'єкта, а також до процесу прийняття і здійснення управлінського рішення.

Зазначені характеристики знаходять висвітлення в принципах програмно-цільового керування, до яких відносяться: принцип розвитку; безперервного удосконалювання керування; узгодження цілей на основі загальних інтересів; просторової і тимчасової інтеграції діяльності; локальної централізації.

Принцип розвитку означає, що система керування націлена на зміну об'єкта відповідно до закономірностей його розвитку. Це досягається за допомогою перетворення соціального цілеполагання, по-перше, у безперервний, а по-друге, - у стрижневий процес управлінської діяльності. Причому в цьому процесі реалізується логіка руху від ідеалів до норм, а потім з їхнім обліком - до оптимуму, тобто до таким цілям, що є досяжними з погляду наявних ресурсів і доступних способів діяльності (засобів).

Безперервне удосконалювання керування означає зміна методів і форм управлінського впливу відповідно до змін у властивостях керованого об'єкта. Воно здійснюється за рахунок створення тимчасових гнучких організаційних структур, придатних для реалізації поставлених цілей без додаткових інституціональних рівнів. Це дає можливість системі керування швидко реагувати на виникаючі соціальні ситуації, більш чуйно уловлювати нові тенденції.

Принцип узгодження цілей на основі загальних інтересів відбиває необхідність здійснення функції координації для забезпечення об'єктивно обумовлених соціальних пріоритетів, зв'язаних з досягненням загальних результатів. При цьому слід зазначити, що зміст координації полягає в тому, "щоб шукати доцільне співвідношення між діями, а не пропонувати послідовність дій". Вона заснована на коригувальному і підтримуючому управлінському впливах, що у свою чергу спираються на знання інтересів координуючих суб'єктів і виявлення в них загального й особливого.

Принцип просторової і тимчасової інтеграції діяльності характеризує здатність програмно-цільового керування одночасно забезпечувати реалізацію двох типів інтеграції: поєднувати зусилля соціально-економічних суб'єктів, відомчо і територіально роз'єднаних, і організовувати їхня діяльність відповідно до вимоги дотримання чіткої послідовності, черговості, взаємній погодженості етапів загального процесу руху до поставленої мети.

Виходячи зі сказаного, можна укласти, що програмно-цільове керування являє собою більш складну систему. Тому його впровадження значне підвищує вимоги до управлінського персоналу.

Програмно-цільове керування відрізняється від традиційного також тем, що його стрижнем, що несе конструкцією виступають стратегічні цілі. Саме вони визначають логіку процесу керування, вибір організаційних форм і методів управлінського впливу. Виходячи з цього в системі керування повинний існувати механізм наукового обґрунтування, прийняття і реалізації цілей соціального розвитку. Найважливішими елементами цього механізму є соціальне прогнозування, стратегічне соціально-економічне планування і соціальне програмування.