Сторінка
1

Духовні цінності в системі профілактики негативних явищ у суспільстві

ПЛАН

1. Теоретичні основи необхідності духовного розвитку людини як складової профілактики негативних явищ в суспільстві.

2. Самовиховання в системі розвитку людини.

3. Від самопізнання до духовного розвитку особистості.

4. Духовний розвиток: заходи підтримки й активізації.

5. Створення умов для духовного розвитку людини.

1. Теоретичні основи необхідності духовного розвитку людини як складової профілактики негативних явищ в суспільстві.

Визначальним є відоме висловлювання І. М Сєченова про те, що у характері людини лише 0,001 залежить від природи людини і 0,999 - від навколишнього середовища. Відповідно і вся система цих часів виховання будувалася за принципом закріплення у людини певних зовнішніх установок, без урахування характеру, індивідуальних особливостей дітей, що призводило до того ж усереднення, яке мало місце у виховному процесі. В практичному шкільному житті “відмінною” поведінкою відзначалися переважно ті учні, які не висловлювали власних поглядів чи автоматично сприймали загальні переконання. Сумним результатом такого впливу слід визнати відсутність у більшості дітей індивідуальних поглядів, нездатність взяти на себе відповідальність за свої вчинки і зміст власного життя взагалі. Зовнішнє залишається зовнішнім, якщо воно не торкається глибин людської душі.

У чому ж полягає головна мета виховання? В історії педагогіки існує багато поглядів на це питання, що свідчить про його важливість, постійну актуальність за всіх часів. Природно, що батьки та вихователі, піклуючись про своїх вихованців, прагнуть до того, щоб діти були кращими, досконалішими, і хоча кожний розуміє досконалість по-своєму, існують спільні, загальнолюдські погляди.

“Якщо б було необхідно визначити словами найкращу, ідеальну людину, то можна приблизно сказати, що вона повинна бути гармонійним максимумом усіх індивідуальних обдарованостей, разом узятих” - так вважає І.П.Ріхтер. З цієї точки зору завдання виховання полягає у всебічному гармонійному розвитку найкращих якостей дитини, для чого, звичайно, необхідне їх відповідне виявлення.

В.М. Бехтерєв конкретизує завдання виховання, яке “повинно створювати особистість з самостійною ініціативою, з критичним ставленням до всього оточуючого, особистість, сильну духом і тілом, з любов’ю до всього людського, піднесеного і прекрасного і водночас особистість бездоганної чесності, здатну до відгуку на все добре, позитивне’.

Поряд з цим К. Д. Ушинський виділяє окремі напрями виховної роботи, на які, за його думкою, слід звернути особливу увагу: “Моральний вплив становить головне завдання виховання, значно важливіше, ніж розвиток розуму взагалі, наповнений голови знаннями і роз’ясненням кожному його особистих інтересів”.

Оригінальний погляд на тему виховання висловлює Г.С.Сковорода, вважаючи, що завдання виховного процесу - народити, зберегти здоров’я, навчити вдячності, що у сукупності допомагає людині бути щасливою. Вдячність (євхаристія) при цьому розглядається .як показник моральної та духовної зрілості. Відсутністю вдячності філософ пояснює причину всіх негативних якостей: „Із невдячності - нудьга, смуток, спрага, зі спраги -заздрість, із заздрості - лестощі, крадіжка, розбій, кровопролиття і вся беззаконностей безодня”.

2. Самовиховання в системі розвитку людини.

В.О.Сухомлинський вказує, що “справжнє виховання - самовиховання”. Саме у процесі самовиховання людина свідомо виявляє і позитивно трансформує свої індивідуальні риси, глибинні якості.

“Виховання, - за висловом К.Д.Ушинського, - є тільки підготовкою до самовиховання, і якщо виховання було добре, то самовиховання триватиме все життя. Беручи в свої руки керування людською природою, що розвивається, всіляке виховання треба завершувати передачею його в руки самого вихованця”. У цьому випадку ми маємо шанс не порушити одне з основних правил виховання, на яке вказував В.О.Сухомлинський: дитина не повинна знати, що її виховують.

Критерій ефективності виховного процесу співвідноситься із здатністю дитини самостійно продовжувати процес самовиховання. Якщо ж прагнення до самовиховання зникає після виховного впливу, це означає, що вплив за своїм змістом чи формою був помилковим.

Надзвичайної актуальності набуває питання: за допомогою яких методів залучити учнів до самовиховання? Ефективним засобом у сучасних умовах вважається привернення уваги дітей до духовних скарбів свого внутрішнього світу, до духовних цінностей, до потреб власної душі, а не тільки тіла. Самопізнання можна розглядати як перший крок справжнього виховання. Переломною точкою, своєрідним орієнтиром на цьому шляху Г.С.Сковорода вважає друге, символічне народження: духовне перетворення людини, що досягається за умов спокійної, чистої совісті.

1. Шлях до духовного оновлення лежить через розширення свідомості, яке розкриває людині її місце та роль у Бутті. Одним з дійових засобів, що допомагають усвідомленню єдності з Буттям, є процес спілкування дітей з живою природою. “Звіть мене варваром у педагогіці, - писав К.Д.Ушинський, - але я виніс із вражень мого життя глибоке переконання, що прекрасний ландшафт має такий величезний виховний вплив на розвиток молодої душі, з яким важко змагатися виливу педагога; що день, проведений дитиною посеред бору і полів, коли її голову наповнює чарівний туман, в теплій волозі якого розкривається все її молоде серце для того, щоб безтурботно і несвідомо вбирати в себе думки і зародки думок, які потоком ллються з природи, що такий день вартий багатьох тижнів, проведених на шкільній лаві”. Таким чином, виховна ситуація виступає активним засобом пробудження високих внутрішніх потреб людини. Не можна недооцінювати також впливу сімейного виховання, де кожний з батьків виступає для дитини безпосереднім "життєвим прикладом.